Читати книгу - "Лицар з Кульчиць"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Так і проходили дні за днями на Запоріжжі. Тільки прибувши сюди, Юрій одразу відшукав свого товариша Миколая Бакальця, і той забрав їх до свого куреня. Тут, на Січі, кошовій старшині було цілком байдуже, чи до них прибули шляхтичі, а чи прості хлопи – на Запоріжжі всі рівні у своїх правах. Треба було показати себе у бою, бо тільки так можна було побачити, що ти за людина. Час минав, а боїв та походів поки що не було. Юрій чув, що отаман Сірко часто робить вилазки у татарський степ і смикає безперестанно їхні улуси, однак побачити самого отамана йому ще не довелося.
Перевантаживши рибу з човна, Юрій зі своїми товаришами знову взявся за роботу.
– Наші в Кульчицях стільки риби зроду-віку не бачили, – мовив під боком Ручка.
– Ага. Наш Дністер можна каменем перекинути. А Дніпро – ого-го, – відповів на те Сметанка.
– Дністер ближче до моря теж великий, кораблі по ньому ходять.
– Зате в нас, коли розливається, то всім добре заливає сала за шкуру.
– Що правда, то правда.
Юрій мовчки слухав розмову своїх товаришів, думаючи при тому свою думу. За цей час, що він уже тут, вдалося передати додому вісточку, що живий-здоровий. Батько відповів. Ця відповідь трохи розважила Юрія, адже там, у Кульчицях, все почало потроху влягатися. Головне, що від вугерецьких вдалося якось відбитися. А ще батько писав, що Дашиничі і Смужі на Юрія образи не мають, бо сини їхні загинули, як справжні шляхтичі, що захищали свою честь. Та все одно найближчим часом додому Юрієві повертатися ніяк не можна.
– Там, удома, всі живі-здорові, а це – головне, – мовив потиху про себе Кульчицький.
Ручка зі Сметанкою його не чули, продовжуючи розмовляти про своє.
– Миколай шепнув, що Сірко знову збирається в похід. Треба буде попроситися до нього, аби взяв із собою: краще вже воювати з бусурманами, ніж чистити оту рибу, – нарікав Ручка, відтинаючи чергову риб’ячу голову.
– Навряд чи візьме, – відповів Сметанка. – Але тут чутка ходить, що наш кошовий незабаром почне збирати похід на Україну: щось вони там не поділили з гетьманом…
Кошовим у ті часи на Січі був Іван Мартинович Брюховецький. Та не просто кошовим: титул собі новий вигадав: «кошовий гетьман». Юрій недолюблював цього чоловіка за його хитрість і лукавство. Спочатку Іван був служкою покійного гетьмана Хмельницького, потім почав разом з Юрком Хмельниченком мутити воду проти Виговського, а далі – то й з Юрком посварився. Кульчицькому було очевидно – цей чоловік сам на гетьманство мітить, а січовиків хоче у своїх цілях використати.
Ніж хвацько обчищав рибу від луски, поров животи, а пальці відділяли ікру від бебехів. Голова ж продовжувала думати свою думу.
Часи на Україні настали дуже тривожні. Посполиті разом із випищиками та запорожцями скинули з гетьманства Виговського, натомість поставивши малолітнього Богданового сина Юрка. Той не був сильним володарем, слухав неправдивих порад, і через те козацтво кидалося від Москви до Польщі, сварилося, билося між собою. Тепер же до того дійшло, що лівобережні перестали коритися гетьманові, вибравши собі своїх старшин. Це був розкол. А тут іще й Брюховецький із запорожцями воду мутить…
За отакими думками Юрій закінчив свою роботу і заходився чистити і мити свій інструмент та начиння.
– То що, скочимо зараз? – запитав під боком Сметанка, поліруючи великий казан піском та водою.
Хлопець мав на увазі нове тренування. Щовечора вони утрьох збиралися на січовому майдані, і Юрій учив їх битися на шаблях, показував деякі цікаві штуки із фехтування. Часом до них приєднувалися й інші запорожці, тож час минав цікаво і з користю.
– Аякже, – відповів із посмішкою Кульчицький і поплескав свого молодого товариша по плечу.
Січ зараз була уже не та, що до Хмельниччини. Ні, річ тут не у її зовнішньому вигляді. Навпаки, усе тут було таке, як і уявляв Юрій із батькових розповідей: фортечні укріплення, церква, майдан, 38 куренів. Мова про інше: про дух козацький, що витав тут споконвічно. Раніше на Запоріжжі збиралися найкращі сини України, і мета у них була одна: захистити рідну землю, вирвати її з неволі. Тепер же сюди тікають ті, кому не знайшлося затишного місця у новій, козацькій Україні.
Про це думав Юрій, стоячи біля січової церкви на майдані і дожидаючи Ручку зі Сметанкою, що побігли до куреня по «шаблі». Тим часом січовики займалися хто чим: грали в карти, байдикували, сперечалися, пиячили. Інші – то просто тинялися без роботи. А от за Сагайдачного було не так. Багато з кульчичан перебували на Січі у ті часи, коли гетьманом був їх славний земляк. Розповідали. Тоді ніхто просто так не валандався, кожен був приставлений до якоїсь роботи, а молодики безперестанку тренувалися. А за пиятику і мови жодної не було!
Прибігли Ручка зі Сметанкою, принесли вистругані навмисне для тренувань дерев’яні шаблі.
– Ставайте! – скомандував Юрій.
Спочатку, щоби розігрітися, хлопці нападали на Юрія удвох – він захищався. Тоді пояснював, розтлумачував, показував. Далі – знову бій: то разом, то по черзі. Молоді шляхтичі були у захваті від таких тренувань і займалися самовіддано, навіть не звертаючи уваги на те, що робиться довкола. Тим часом на майдані почало збиратися багато цікавих: старші кепкували, посміхалися, молодші ж і собі хотіли приєднатися до такого тренування.
– Ідіть, ідіть, лише перед тим собі шаблі вистругайте! – гукнув молодикам запорожець із довжелезним чубом. – Навчитеся на дерев’яних, тоді до нас із залізними приходьте.
Юрій не слухав цих розмов, продовжуючи робити своє. Раптом до нього підійшло кілька молодих хлопців.
– Брате, навчи і нас, – мовив один з них.
– У нас уже і шаблі є, – додав другий, показуючи свою дерев’яну зброю.
– Що ж, – посміхнувся Юрій. – Ставайте.
Так, помаленьку, на майдані почало збиратися все більше людей: одні розмовляли, інші мовчки дивилися, потягуючи люльки, а треті й самі ставали, щоби «розімнути кості». Юрія це тішило, однак цього молодий шляхтич не показував, а продовжував свою роботу.
Уже добре звечоріло, а козаки з майдану не розходилися. Раптом пішов якийсь гомін, усі почали розступатися.
– Кошовий, – кивнув головою Ручка, і Юрій озирнувся: до них і справді зближався Брюховецький, а разом із ним ще кілька запорожців. Вони підійшли, кошовий окинув оком товариство.
– Здорові будьте, братчики!
– Здоров, батьку! – разом гукнули запорожці.
Брюховецький завжди вдягався дуже скромно, намагаючись не відрізнятися від рядового козацтва. Говорити також умів дуже гарно.
– А що, гуляєте?!
– А що ж робити, коли діла нема? – відповів один із козаків, а
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лицар з Кульчиць», після закриття браузера.