BooksUkraine.com » Сучасна проза » Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність. 📚 - Українською

Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."

170
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність." автора Айн Ренд. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 26 27 28 ... 123
Перейти на сторінку:
те, що люди називають культурою. Але він чудово розумівся на залізницях.

— Чому ви не хочете боротися?

— Бо вони мають право так чинити.

— Дене, — вжахнулася вона. — Чи вам тяму відібрало?

— Я ніколи не порушував слова, — невиразно мовив він. — Мені байдуже, що вирішать суди. Я обіцяв підтримувати рішення більшості, — мушу дотриматися слова.

— Хіба ви не здогадувалися, що більшість вчинить із вами саме так?

— Ні.

Його спокійне обличчя легенько сіпнулося. Конвей розмовляв м’яко, не дивлячись на співрозмовницю. Пережиті емоції досі не вгамувалися.

— Ні, не здогадувався. Я знав, що ці норми обговорюють уже майже рік, але не вірив, що їх ухвалять. Навіть коли голосували, — не вірив.

— На що ж ви сподівалися?

— Я думав… Вони казали, що всі ми працюємо на користь суспільства. Я вважав свою працю в Колорадо корисною. Корисною для всіх.

— Ах, який же ви бовдур! Невже ви не розумієте, що вас саме за це й карають?! За хорошу роботу!

Він хитнув головою.

— Я не розумію цього. І не знаю на це ради.

— Але хіба ви комусь обіцяли знищити себе власними руками?

— Схоже, вже ні в кого не залишилося вибору.

— Про що ви?

— Про те жахливе становище, в якому опинився зараз увесь світ. Я не знаю, що саме з ним сталося, але це щось украй погане. Люди мають зібратися і разом шукати вихід. Але ж хіба не більшість визначатиме подальший наш шлях? Думаю, це єдиний чесний спосіб розв’язати проблему. Іншого я не бачу. Мабуть, кимсь таки треба пожертвувати. Якщо жертвою випало бути мені, я не нарікатиму. Правда на їхньому боці. Люди повинні бути разом.

Даґні намагалася говорити спокійно. Нею аж тіпало від злості.

— Якщо така ціна співіснування, то хай мене дідько візьме, коли я захочу жити на одній землі з цими людьми! Якщо всі вони здатні вижити, знищивши нас, то навіщо нам бажати, щоб вони вціліли? Ніщо не може виправдати самознищення. Ніщо не може дати їм права перетворювати людей на жертовних тварин, позбуваючись найкращих. Не можна карати людину за її хист. Якщо їхню поведінку вважати правом, то ліпше відразу повбивати одне одного, оскільки в світі не залишилося ніякого права.

Він не мовчав, лише безпорадно дивився на неї.

— Якщо світ — такий, то як ми можемо в ньому жити? — запитала вона.

— Не знаю… — прошепотів Конвей.

— Дене, невже ви вважаєте, що це правильно?

Він на хвильку заплющив очі.

— Ні, — мовив, поглянувши на неї, і Даґні нарешті помітила, що його погляд сповнений болю.

— Це я і намагаюся осягнути. Знаю що повинен вважати, наче це — правильно. Але я не можу. Язик не повертається це сказати. Я бачу кожен стик на колії, кожен вогонь семафора, кожен міст, кожну ніч, яку я провів… — його голова впала на руки. — О, Боже, це так несправедливо!

— Дене, — процідила скрізь зуби, — впирайтеся.

Він підняв голову. Очі були порожні.

— Ні, — мовив він, — це неправильно, я просто егоїст.

— Не меліть казна-чого! Ви ж чудово розумієте, що це не так!

— Я не знаю… — голос був смертельно втомлений. — Намагаюся щось зрозуміти… Але я вже не знаю, що правильно, а що — ні…

І за мить додав:

— Та мені вже до того байдуже.

Раптом Даґні зрозуміла, що слова тепер марні, й що Ден Конвей більше ніколи не буде людиною чину. Вона не знала, чому раптом виникло це враження. Здивовано промовила:

— Але ж ви досі ніколи не пасували.

— Справді, не пасував… — в голосі лунало тихе байдуже здивування. — Я змагався зі штормами та повенями, кам’яними осипами і тріщинами у рейках… Я знав, як це робити, і мені подобалося… Але цей бій… Тут я не зможу перемогти.

— Чому?

— Не знаю. Хто скаже, чому світ такий, який він є? Та й хто такий Джон Ґолт?

Вона здригнулася.

— То що ви збираєтеся робити?

— Не знаю…

— Я маю на увазі… — вона замовкла.

Він її зрозумів.

— Робота завжди є, — сказав він невпевнено. — Думаю, вони оголосять забороненими Колорадо та Нью-Мехіко. В мене ще є лінія в Арізоні… Як і двадцять років тому. Мені буде, куди докласти рук. Я починаю втомлюватися, Даґні. Не мав часу це помічати, але так воно є. Я втомився.

Вона не мала що відповісти.

— Я не збираюся будувати нову лінію через один із занедбаних регіонів, — так само байдужо мовив він. — Вони намагалися втелющити мені цей заохочувальний приз, але це лише порожні балачки. Навіщо будувати залізницю там, де на сотні кілометрів є хіба що зо два фермери, які й самі себе прогодувати не здатні. Там неможливо побудувати залізницю і зробити її прибутковою. А якщо вона не окупиться, то що? Це дурня. Вони самі не тямлять, що кажуть.

— Та пішли вони до чортової матері з тими Богом забутими регіонами! Мене більше хвилюєте ви, — вона мала це сказати. — Що ви робитимете з собою?

— Хтозна… Є безліч речей, на які я не знаходив часу. Скажімо, риболовля. Я завжди любив рибалити. Можливо, почну читати книжки, — завжди про це мріяв. В Арізоні є кілька чудових місцин, де мирно, тихо, і де протягом кількох кілометрів не зустрінеш жодної людини…

Глянувши на неї, додав:

— Чому ви маєте хвилюватися за мене? Забудьте…

— Це не за вас, це… Дене, — вона раптом змінила тон, — сподіваюсь, ви розумієте, що я хотіла допомогти боротися не заради вас?

Він усміхнувся. Мляво і доброзичливо:

— Я знаю.

— Я роблю це не з жалю, милосердя чи іншої ідіотської причини. Я збиралася дати вам у Колорадо серйозний бій. Збиралася вклинитися у ваш бізнес, притиснути до стінки і викинути з Колорадо, якби було необхідно.

Він слабенько, але схвально засміявся:

— Вам би довелося добряче попотіти.

— Тільки я не думаю, що виникла б така необхідність. Там достатньо місця для нас обох.

— Так, — погодився він, — достатньо.

— Та якби я вважала, що недостатньо, я змагалась би з вами. І, зробивши свою залізницю кращою, виштовхнула б вас. І мені була б байдужа ваша подальша доля… Але щоб отак… Дене, я зараз і дивитися не хочу на лінію «Ріо-Норте». Я… О, Боже… Дене, я не хочу бути мародером!

Якусь мить він відсторонено дивився на неї, а потім м’яко сказав:

— Дівчинко, вам варто було б народитися років на сто раніше. Тоді б у вас був шанс.

— До дідька. Я сама собі зроблю шанс.

— У вашому віці я теж цього хотів.

– І ви впоралися.

— Невже?

Несподівано на неї найшла страшна апатія.

Конвей випростався і заговорив, ніби віддаючи накази:

— Візьміться краще за «Ріо-Норте». І швидше. Підготуйте її до експлуатації, бо якщо ви цього не зробите, Еллісу Ваятту й решті достойних людей у Колорадо прийде кінець. А це — найкращі люди країни. Цього не може

1 ... 26 27 28 ... 123
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."