Читати книгу - "Пароль «Dum Spiro…»"

Без шуму арештували і начальника станції, чергового, касира.

За півгодини вивели з ладу водокачку, систему диспетчерського управління, розвели рейки. Виручка в касі виявилась чималою — 25 тисяч злотих.

Як було домовлено, під'їхали три підводи з сусіднього загону Армії людової. Їх навантажили трофеями: двома кулеметами, автоматами і карабінами, гранатами.

Полонені чекали вирішення своєї долі. Овсій обійшов колону, хитнув головою:

— До ручки дійшов Гітлер! інвалідів та сопляків набирає.

Наказав усіх замкнути в казармі. Шипін від себе додав:

— Не раджу здіймати шум. Казарму заміновано. Висадимо до бісового батька. Шлафен, шлафен, майн лібе, — мовляв, досипляйте, дорогі, І хай вам сняться приємні сни.

А в ніч на 7 листопада група Овсія знову відзначилася: здійснила сміливий наліт на станцію Воля-Радзишовська. Цього разу Тадёк допоміг толом.

Миті-Цигану вдалося непомітно пробратися до моста. Зняв вартового. За ним проповз Семен Ростопшин. Один із биків «начинили» вибухівкою. Вклали кілограмів 50.

На мітингу, присвяченому 27-ій річниці Жовтня, Овсій доповідав:

— Залізничний міст висадили, пустили під укіс ешелон: чотири платформи з технікою, три вагони з солдатами. Вбито і поранено понад 60 гітлерівців. Рух на дільниці станції Воля-Радзишовська припинено не менш як на добу. Такий наш салют Жовтню.

ЯВОЖЕ

Холодний пронизливий вітер, дощі. Курені з парашутів і гілок вже непридатні для житла. Вирішуємо тимчасово залишити це місце і дочекатися погоди на хуторі Явоже.

До хутора, здавалося, подати рукою. Проте в горах відстань на око визначати ризиковано. Ось і тут: два кілометри по польовій карті ми ледве подолали за чотири години. В дорозі знову пустився дощ. Важкі рюкзаки, слизька стежка — ледве бредемо.

Уже й ніч, а Явоже не видно. Пішли навпрошки — лісом — по азимуту. Натикаємося на пні, кам'яні брили. Крізь пелену дощу заблимали вогники. Думали — хутір, виявилось — фосфоресціюючі гнилі дерева. І знову— густа пітьма.

Мало не проминули Явоже. «Виручили» гавкотом хутірські собаки. Постукали в одну хату, в другу. Відкривали неохоче, злякано оглядаючи нас. Овсій Близняков показав гуралям коробку московських цигарок із зображенням червонозоряного Кремля. Хуторяни повеселішали.

— Як Москва? Чи не дуже постраждала від авіонів Гітлера? Коли сюди прийде ваша армія?

Помічаємо — не видко молоді. Незабаром дізнаємося — пішла в ліс, у «польську партизанку». Люди тут молилися на Червону Армію.

Ми розташувалися по хатах, стодолах, сараях. Я вперше побачив, як живуть гуралі. Бідніших за них, певно, й не було в буржуазній Польщі.

В хаті не те що димаря — печі нема. Замість неї посеред хати — круг, обкладений закіптюженим камінням. Тут готують їжу, тут гріються, тут сплять. У кіптяві, в диму живуть дорослі, старі й діти. Босі, напівроздягнені. Тут же у хаті телятко, ягнята. Картопля і мамалига — основна і постійна їжа. Тим зворушливішими були щедрість, сердечність, з якими гуралі пригощали, нас.

Прокинувся від якогось підозрілого шереху. Дивлюсь: поряд стоїть гураль. Сивий як лунь. Обличчя бронзове, в зморшках. Накидка, розшита узорами. Штани щільно охоплюють жилаві ноги. В зубах — люлька. Можливо, ще пра-пра-прадідівська. А в руках… мій автомат.

Виявилось, наша «машинка» дуже сподобалася старому гуралю. За сніданком він умовляв мене дати йому «машиновий карабін». Якщо не можна «за так», то за вівцю. Просив, щоб я взяв його солдатом у свій загін. А вже в загоні він себе покаже. З швабом порозмовляє так, що той усе зрозуміє. Та і як не зрозуміти, коли говорить така файна машинерія. І хай пан-товажиш капітан не дивиться, що голова в снігу. І з хлопаками позмагається.

Старий гураль дістав із схованки в'ялену баранину, пахучий будз (сир з овечого молока). Довелося з такого приводу порушити мною ж установлений сухий закон і випити чарку пропахлого димом бімберу — місцевої самогонки.

Старому гуралю ми виділили з наших трофеїв німецький карабін. І залишився він у своїй хаті зв'язковим — господарем явочної квартири.

Наші розвідники, повертаючись з бойових завдань через Явоже, не раз тут перепочивали.

Надвечір прийшли, кличуть мене в «клуб» — довгу кошару, вкриту соломою. Застав усю групу. Просять!

— Розкажіть нам, товаришу капітан, щось історичне…

Пронюхали бісові діти про мою довоєнну професію.

Я став згадувати книги з бібліотеки мого вчителя по розвідшколі. Було в нього одне хоббі: у вільний час підбирав літературу з історії розвідки. В цій бібліотеці знайшлося місце і Гомеру, і біблії, і Цезарю, і Плутарху…

Пробудилася в мені того вечора туга за вчителюванням, за аудиторією.

Дощ не вщухав. Виходили й поверталися бойові наряди. На снопах, на соломі — притихлі розвідники. Одинокий вогник цигарки на мить вихоплював із темноти очі, невиразні обриси знайомого обличчя.

В цій забутій богом кошарі під монотонне шелестіння дощу сторінка за сторінкою розгорталися баталії, епізоди таємної війни, билиці, міфи…

Тренування пам'яті за системою мого вчителя не пройшло марно. Мов на екрані, спалахували імена, дати, події. Македонський… Ганнібал…

Особливо зацікавилися Ганнібалом. Ще б пак!

Ганнібалу, наприклад, належить воєнна хитрість, до якої не раз потім вдавалися інші полководці. (З великим успіхом повторив її на Жовтих Водах Богдан Хмельницький). За наказом Ганнібала до рогів волів прив'язували палаючі факели. Ніч… Таємничі факели. Тупіт стада… Все це справляло враження, ніби переміщується величезне військо.

І за часів Ганнібала, Мітрідата, Цезаря лазутчики вдавалися до прийомів розвідувальної роботи, які застосовуються й тепер. Користувалися шифром. Донесення, наприклад, записувалися на бритій голові марш-агента, волосся потім відростало. Для пересилки донесень приручалися голуби, ластівки. Широко практикувалось удаване дезертирство, здача в полон спеціально для дезорієнтації противника.

Траплялося, що через століття стародавні прийоми таємної війни воскресали і знову ставали ефективними. Успіхів добивалися ті полководці, для яких історія не була за семи замками. Ярослав Мудрий, Петро І, Суворов, Наполеон, Кутузов охоче вчилися мистецтву таємної війни у своїх попередників.

Далеко за північ затягнувся наш імпровізований екскурс в історичні хащі розвідки.

— Ну, хлопці, — пожартував я, — курс прослухали — готуйтесь складати екзамени.

Нагода «скласти екзамен» (в котрий уже раз!) не забарилася…

Принесли розшифровану радіограму Центру: противник перекидає на фронт другу танкову дивізію. Бажано припинити рух на залізниці Краків — Закопане. А в нас саме тоді не було жодного грама вибухівки. Що придумати?

Прийшов Овсій Близняков:

— Товаришу капітан, є в мене одна ідея. Мені б тільки банки консервні роздобути…

Розповів що до чого. Я скептично стенув плечима:

— Спробуй.

Наступного дня ми радирували Павлову: завдання