Читати книгу - "Експансія-I"

б мені, справді, не поспати півгодинки, подумав він. Отак, як сьогодні, я не пив і не їв майже півтора року. Мене ситно годував лише Герберт; мабуть, це був їхній перший підхід до мене, він був спритніший за Джонсона й за цього самого Кемпа, справжній ас, запитання ставив «по дотичній», зрисовував мене акуратно, не темнив: «я з братства, дорогий Брунн, зараз треба лежати на грунті, як підводний човен, коли море прочісують дредноути з глибинними мінами на борту. Збільшити допомогу ми поки що не можемо, але, гадаю, ситуація скоро переміниться. Згодні зі мною? Відчуваєте нові віяння в світі? Ні? А я відчуваю. Я ніколи не видавав бажаного за дійсне, навпаки, мені завжди дорікали за надмірний песимізм. Хто? Товариші по партії і СС Я закінчив війну у вашому званні. До речі, Вользен, ваше справжнє прізвище?» Штірліц тоді відповів, що розмовляти про професію він може тільки з тим, кого знає по РСХА. «Моїм шефом, як, між іншим, і вашим, був Кальтенбруннер, але він у тюрмі в Нюрнберзі. Одначе я переконаний, що ми досить добре підготувалися до умов боротьби в підпіллі, отже, я жду того, хто пред'явить свої повноваження на керівництво моєю діяльністю в майбутньому. Тій людині я й буду цілком підкорятися». — «Позиція, — згодився Герберт. — Сперечатися з цим неможливо. Кого ви готові вважати своїм керівником? Якщо не Ернст Кальтенбруннер, то хто?» — «Шелленберг, — відповів Штірліц, знаючи, що той сидить у тюрмі в англійців, і сидітиме довго, поки не дістануть від нього всієї інформації, є резерв часу. — Вальтер Шелленберг». — «Дуже добре, я відповім про ваші умови. Зі свого боку я підтримаю вашу позицію, можете мені вірити. Якісь прохання чи побажання у вас є?» — «Нема, дякую». — «А може, хочете встановити зв'язок з кимось з рідних, близьких, друзів?» — «Де Мюллер?» — «Він загинув». — «Коли?» — «Першого травня, поховали в Берліні».

Який же ти невдячний, сказав собі Штірліц. Вища форма невдячності — це безпам'ятність, навіть мимовільна; як же ти міг пам'ятати пісний обід цього Герберта і забути Педро де ля Круса, матадора з Малаги?! Адже він нагодував тебе пречудовим кочінільяс, не таким, звичайно, як у Бургосі в Клаудії, краще, ніж вона, їх ніхто не готує, а втім, готують, у Памплоні, в часи Сан-Ферміна, фієсти, але він запросив тебе після кориди і дуже смачно нагодував; не тебе одного, звісна річ, матадори завжди запрошують чоловік дванадцять, це в них прийнято — особливо після того, як закінчив бій з трофео, одержавши два вуха бика, якого вбив, — одна з найвищих нагород Іспанії.

Штірліц довго розробляв цю комбінацію — безсилу, продиктовану відчаєм людини, що змінила коричневе пекло на голубе; чим кращі сині фалангісти Франко від коричневих штурмовиків Гітлера?! Таке ж свавілля, цензура, тотальне стеження одного за одним, така ж закритість кордонів, така ж ненависть до червоних.

Йому потрібен був зв'язок, він звик вірити в те, що дома завжди думають про нього, готові прийти на виручку в будь-якій ситуації, тим біліше в критичній; якби він налагодив зв'язок — Штірліц був переконаний у цьому, — якби він дав знати Центру, де перебуває, його витягнули б звідси, його вивели б додому. Зв'язок, що може бути важливіше від зв'язку для людини, що працює на розвідку?!

Спонукало до дії величезне оголошення біля входу на Пласа де торос: «Останні виступи великого матадора Педро де ла Круса перед його від'їздом у Мексіку; бики Міури; квадрилья видатного майстра Франсіско Руїса».

У Мексіці немає поштової цензури, подумав Штірліц, коли я зможу повірити де ла Крусу, він візьме з собою мій лист до пастора Шлага і кине його в поштову скриньку в тому готелі, де зупиниться; я попрошу Шлага поїхати в радянську зону Берліна, подзвонити у воєнну комендатуру й сказати черговому, що Юстас зараз у Мадріді, мешкає по кальє Піамонте, неподалік від старого храму, в пансіонаті дона Рамона Родрігеса, будинок три, другий поверх.

Штірліц навіть не допускав думки, що черговий може не знати німецької, а коли й знає, то такий дзвінок може здатися йому підозрілим, а якщо він його й запише в книгу, то ніхто там не зрозуміє, що йдеться про нього, Максима Максимовича Ісаєва; який Юстас? Чому в Іспанії? І навіщо про це знати комендатурі Берліна? Усвідомлюючи свою єдність з Батьківщиною, людина вважає, що правомочним і просто-таки необхідним має бути безупинний зворотний зв'язок; найчастіше така аберація уявлень буває у тих, хто довго живе далеко від дому, черпаючи сили, щоб жити й виконувати обов'язки, саме в цьому загостреному відчутті своєї єдності зі своїми, в постійній увазі до нього — щоденній і щохвилинній.

Штірліцу щось заважало у цьому плані, він розумів усю його примарність, але відчуття покинутості було таке, що він уперто відводив од себе запитання, а їх було дуже багато; спочатку треба підійти до матадора де ля Круса, говорив він собі, а вже потім, коли він виявиться людиною, якій можна вірити, я продумаю деталі й зроблю цю роботу так, як тільки єдино можливо її зробити.

Він поїхав до редакції «Пуебло», в газету франкістських «профспілок» і розповів свою історію: доктор філології, покинув батьківщину; крім Іспанії, не може жити в жодній іншій країні; брав участь в битві генералісимуса проти республіканців, має нагороду; хотів би випробувати себе в ролі спортивного репортера; звичайно, йдеться про штатну роботу у відділі, тільки гонорар; живу на пенсію, в грошах потреби не маю, схиляю голову перед коридою, яке достоїнство, перемагав найсильніший, логічність емоції; таке ніде неможливе, гірім як на Пласа де торос; посвідчення на бланку вашої впливової газети відкриє шлях до розуміння таємниці двобою людини з биком, глядач одне, а репортер, який має право бути поруч з квадрильєю, — зовсім інше; у вас такого, здається, ще не було — іноземець пише про бій биків; так, звичайно, Хемінгуей, але ж він червоний, та й до того ж його не пускають в Іспанію, і писав він романи, а не репортажі.

… З посвідченням «Пуебло» Штірліц поїхав на «Пласа де торос Віста Аллегре», не дуже велику, але цілком престижну, пройшов через три загороджувальних кордони поліції, спустився на арену, туди, де за дерев'яною загородкою квадрилья і матадор організовували бій, відрекомендувався Педро де ля Крусу; той попросив пікадора Анхела прочитати папірець, сам же з села, неграмотний; попросив писати правду; «я не боюсь критики, але терпіти не можу, коли бракує професіоналізму; я одержую гроші за роботу, а вона