Читати книгу - "Жлобологія"

Жлобство — як дзеркало. Не просто слова, мовляв, король голий, а передусім бачення в цьому дзеркалі себе.

Жлоб — то не інший хтось, а той, кого я бачу в дзеркалі.

Коли я на зустрічах із людьми починаю наголошувати на тих проблемах, які кожен мусить здолати в собі, то бачу, як холоднішають погляди присутніх у залі. А долати потрібно заздрість, лінь, безкультур’я, агресію.

Чомусь значна частина населення цієї країни не може вивчити українську мову — через лінь і безкультур’я, а протистояння у всіх сферах, у релігійній теж, — якраз через агресію. Бо в фальсифікаціях, які щоразу відбуваються під час виборів, беруть участь особисто не лише Янукович, Азаров, а сотні тисяч наших співгромадян. Ці люди є в кожному українському селі: чиїсь односельці, знайомі, друзі, рідні. Про такі речі знов-таки не заведено у нас говорити. Брехливість й аморальність є, немає розуміння, що добре, а що ні, і в цьому сенсі жлобство — невдячна тема.

Хто думає над тим, чи він навчився викидати недопалок у смітник, попільничку, скільки навколо таких, які недопалки викидають із балконів своїх помешкань? Вони навіть не думають, що це жлобство. Або ті, хто плює на асфальт. Або ті, хто піднімає руку на свою жінку. Ця проблема пов’язана з культурним рівнем нації. Але наважитися цю проблему підняти може далеко не кожен.

Жлоб — це іронічне слово, але ж це насправді реальність. Проте це поняття не вміщує всіх проблем, які є тепер в Україні. Воно лише в іронічний спосіб їх відображає і підштовхує до роздумів...

Етіологія жлобства

Я народився і виріс у Києві в російськомовному середовищі, та це не завадило мені опанувати українську мову. Вивчення української мови — не лише усвідомлення самоідентифікації за національною ознакою, це ще й підвищення власного рівня культури, вичавлювання із себе жлоба.

Чи якась мова краща, якась гірша? Ні. Ти просто завжди намагаєшся пізнати й осягнути більше.

У дитячі роки слова для власного лексикону я, як і всі діти, черпав із розмов у родинному колі. Пригадую, моя мама говорила про якогось «жлоба с дєрєвяннай мордай», то мені важко було зрозуміти, про що йдеться і звідки взялася дерев’яна морда.

Пізніше я дізнався про жлобів із відомої пісні Висоцького («Лукоморья больше нет»), у якій він співав про здоровенних хлопців, які порубали «всє дуби на гробы». Вже у школі ми жлобство пов’язували зі скнарістю, а ще пізніше відбулася трансформація цього поняття як і в моєму уявленні, так і в суспільній свідомості.

Це радше одна з гіпотез, та нація зі східним літургійним обрядом водночас обрала не внутрішнє покращення, до якого Європа пройшла довгий шлях, а зовнішню атрибутику. Це найбільше проявилося на рівні православної Церкви, а згодом знайшло вихід на ці всі «адідаси», «бумери» і т. ін. Це та зовнішня атрибутика, а не внутрішній лад, не важливо, як людина поводиться, важливо, як вона виглядає. Це може бути спортивний костюм «адідас» у гопніка з київської Троєщини, а може бути костюм від «Бріоні» в якогось олігарха. Та і той, і інший по-хамськи чинять у ставленні до своїх знайомих, підлеглих. Причому вони не замислюються над тим, що це жлобство. Хоча рівень статків у цих людей істотно відрізняється, та й освітній, що ще дивніше.

Людина може мати вищу освіту і слухати класичну музику — та це ще не є ознакою того, що йому прищеплено любов до вищої культури, що він відмовився від жлобства. Проблема лежить глибше. Старенька бабуся в селі, яка не має вищої освіти, може бути висококультурною людиною.

Освіта ще не є запорукою культури. Проблема ж не лише в голодоморі, не лише в радянській системі, не лише в приєднанні до Російської імперії, яке сталося 300 років тому.

Етика самообмеження

Намагання покращити, підвищити рівень власної культури — це щеплення від жлобства. Це водночас шлях у безкінечність, бо ти не можеш дорівнятися до Бога, але щоденне намагання вдосконалюватися дає тобі шанси вирости над собою, своїми вадами, помилками, проблемами.

Існує таке поняття, як етика самообмеження, незнайоме багатьом українцям через історичний зріз, через те, можливо, що Україна не долучилася до протестантської Реформації. Коли Лютер розірвав папську буллу — з того моменту почалася Реформація, крім того, він ще переклав з латини німецькою мовою Біблію, тим самим зробив її ближчою для розуміння народу, здійснив крок до його національного визволення, також то була боротьба із зарозумілою елітою, яка просто зажерлася й загрузла в корупції. Через ці війни Реформації загинули сотні тисяч безневинних людей. Так хаму і жлобу в рясі й повальному католицизму дали в морду.

Через протестантство пройшли не тільки сучасні протестантські народи, але й католицькі країни. Спосіб жорсткий, але дієвий.

Східні народи не мали досвіду Реформації, в нас еліти залишилися жлобами із часів Середньовіччя.

Українські заможні люди продовжують дбати про свою кишеню, а не про націю. Церковники теж не виняток, я дуже мало в нас зустрічав справді побожних священиків. Їхня релігійність значною мірою — елемент бізнесу, незалежно від віросповідання. Є, звісно, винятки, але йдеться про правило.

У політику люди все більше і більше йдуть для того, щоб забезпечити собі матеріальні привілеї, а не для того, щоб змінити на краще життя української нації.

Люди, які мають великі статки, йдуть у політику, щоби свої статки примножити, бо вони жлоби. З дерев’яною мордою. Хтось в «адідасі», інший «в Бріоні», хтось вийшов з бандитського середовища, а ще хтось із буцімто вишуканого, та насправді просто жлоб. І населення на це дивиться відповідно, тому що розглядати будь-яку кар’єрну драбину з прагматичною метою, задля власного збагачення — це по-жлобськи — і народ переймає такі методи. Повторюю, що це гіпотеза, не аксіома, роздуми вголос, але ця проблема, як я її бачу, лежить глибше, ніж може видатися на перший погляд.

Усі ми в школі вивчали теорію Дарвіна, нам пояснювали, що природний відбір відбувається в напрямку до кращого. Тобто будь-які пташки, звірята пристосовуються до природних умов, і популяція покращується. Але ж умови такі, що виживають лише гірші, виживають лише жлоби, а людина, яка має високий рівень культури, першою помирає в часи голоду. Виживає — жлоб у чекістській тужурці, який «стучіт» на свого сусіда, забирає в нього мішок із останнім зерном і дає приклад усім іншим: жлобом бути