Читати книгу - "Щоденник сотника Устима"

історії вже тоді для мене набирали цілком легендарного вигляду - чорна форма, «підствольник» у кожного десантника, з яких вони стріляли так густо, як ми з автоматів. Зараз, багато років по тому, в справжності цієї історії ніхто не сумнівається. Розкрились навіть нові подробиці: з трьох десантно-висадкових засобів грузинській артилерії один вдалося потопити, а інший відігнати вогнем.

Та хай там як, але в час падіння Сухумі й поголовної втечі значна частина грузинських військ та мирного населення не встигла прорватись уздовж моря в напрямі Очамчирі - Гала й, будучи відрізана, мусила прямувати вздовж річки Кодорі в Сванетію.

Раніше мої знання про сванів обмежувалися фільмом Говорухіна «Вертикаль», де останні зображалися шляхетними тубільцями, гірським різновидом куперівських делаварів.

Виявилося, що Сванетій три: гірська, грузинська, абхазька. Нічого поганого не можу сказати про жителів грузинської Сванетії. У Ханші (грузинська Сванетія) вже після рейду нам з міркувань конспірації, заборонили виходити з розташування частини в містечко у форменому одязі з українськими відзнаками. Природно, наказ ігнорувався. У ятці ми купили пляшку горілки й сіли під дерево. Підійшли свани. «Українці, так?» Наші запевнення, що ми турецькі сарбази, вони сприйняли з іронічною посмішкою. Український тризуб більше відомий сванам, ніж росіянам. Один навіть заявив: «Я сам служив в Україні. Чудова країна, чудовий народ». Він навіть спробував щось заспівати українською.

- Українці, мегобари (брати), чого ви тут сидите, йдіть до нашого столу. Що ви п’єте цю магазинну гидоту? Зараз Звіад принесе нашу домашню чачу.

Просиділи разом до вечора. Від багатьох частувань довелось відмовлятися. Бо відчувалося, що живуть бідно, від щирого серця діляться останнім. Країна з тисячолітніми традиціями, поняттями честі, особливо притаманними гірським народам.

Українсько-грузинська дружба рясно скроплена кров’ю двох братніх народів. Під час національно-визвольної війни 1917 - 1923 років в армії УНР служило багато грузинів. Не можу не згадати про одного із них - славної пам’яті генерал-хорунжого Натієшвілі, відомого в Україні як генерал Матіїв. До серпня 1918 року він був командувачем Запорізької бригади й окремої запорізької дивізії, відзначився в боях із московсько-більшовицькими ордами під Полтавою й Ромоданом. Просуваючись із групою полковника Болбочана в напрямі на Крим, генерал Натіїв звільнив Крим від більшовицьких банд, подавши руку Чорноморському флоту. Комендант Запорозького корпусу генерал Натіїв був одним із найвидатніших отаманів свого часу. Генерал Натіашвілі, грузин з роду, як син поневоленої нації, служив своїй новій батьківщині бездоганно. Кришталево чесний та хоробрий старшина, він був дуже шанований і улюблений начальник. Не мав у собі хворобливого честолюбства та як слід оцінював заслуги своїх ближчих співробітників і підлеглих. Особисто надзвичайно хоробрий, сам керував боєм і завжди перебував у найнебезпечніших місцях. Тим і здобув собі величезну популярність у корпусі.

У 1919 році перебрався в Грузію, де створив та очолив Закавказький добровольчий кіш. Під час боїв із червоною навалою потрапив у полон, і його розстріляли більшовики.

На відміну від грузинської абхазька Сванетія почала заселятися лише на початку ХХ століття. Тобто порівняно недавно. Зазвичай, у своїй більшості це були вигнанці з гірської та грузинської Сванетії. Тобто люди, що з різних причин не зуміли реалізуватися вдома, на батьківщині. Як правило, це не найкраща частина нації.

Про мешканців абхазької Сванетії мої бойові товариші, які пережили відступ із Сухумі через Кодорську ущелину, були найгіршої думки. Біженці з дітьми, часто в літньому одязі (на перевалі сніг лежав завглибшки три метри), знесилені й голодні, рухались уздовж правого берега скельною стіною заввишки 1500 метрів, зліва мчала бурхлива Кодорі. І сьогодні вздовж дороги ущелина завалена сотнями одиниць техніки - від легковиків до танків, бо коли закінчувався бензин, машини мусили кидати. На околицях Чхалти, Аджарі, Ацгарі, Момариш стоять розкурочені машини. Місцеві ж селяни нещадно грабували відступаючих.

Війна справді розпалює низькі інстинкти, з цим ми ще зустрінемось в Гальському районі, однак деякі подробиці, що передавалися з уст в уста, схожі хіба що на міфи про варварські навали. Жінки, яких ґвалтують на очах чоловіків та дітей. Дружини ґвалтівників, що з цікавістю дивляться на це видовище.

Спочатку абхазькі сепаратисти повторили помилку грузинів у Ткварчелі, не увірвались у Сванетію на плечах утікачів. З часом, під тиском російських порадників, вони сформували штурмову колону. Коли «Ікаруси» - незмінний засіб перевезення живої сили в Абхазії - вщент набиті абхазькими й вірменськими бойовиками, рушили по дорозі, свани зустріли їх вогнем із протилежного берега річки. Майор, славної пам’яті Гервасі, чудовий, я навіть сказав би, талановитий артилерійський наводчик, коригував мінометний вогонь. Двоє унсовців, які відбилися від своїх під час відступу, брали участь у цій бойні. Їхню оптимістичну оцінку втрат противника в 700 чоловік слід сприймати зі звичайним коефіцієнтом 0,1. Однак і в цьому випадку цифра вражаюча.

Оволодівши перевалом, абхази могли його надійно замкнути, а відтак у глибині Абхазії утворився досить просторий грузинський плацдарм, що живе своїм дивним, первісним життям. З стратегічної точки зору він дає грузинам надію, розрізавши через Кодорі Абхазію навпіл, блискавично виграти війну. До війни чисельність населення Абхазії грузини оцінювали в 600 тисяч чоловік, з них 320 тисяч грузинів, 55 тисяч абхазів, майже 30 тисяч українців (я серйозно). Зараз там мешкає не більше 120 тисяч. Економіка невизнаної республіки тримається виключно на контрабанді та варварському вирубуванні букових лісів із наступним вивезенням їх у Туреччину з метою продажу там за безцінь.

Населення абхазької Сванетії не перевищує 2000 чоловік. Незважаючи на офіційно прийняте християнство - жодної церкви. Двічі на рік гвинтокрилом прилітає піп і хрестить одразу всіх новонароджених. За чотири роки війни населення повністю розклалося та повернулось до первісних інстинктів, таких чарівних у літературних переказах.

Позначається відсутність влади. Грузинський апарат насильства спочатку представлявся загоном із 45 міліціонерів, що дислокувалися в Чхалті. Та після зіткнення з місцевим населенням його перевели до перевалу. Зараз основне їхнє заняття - збирання агентурних відомостей про наявність зброї в місцевого населення. Роззброєння всієї цієї публіки в разі благополучного для Грузії закінчення конфлікту, пов’язуватиметься зі значними труднощами.

За два місяці нашого перебування в Сванетії одинадцять місцевих мешканців було вбито в п’яних сутичках.

Нас попереджали:

- Стрілятимуть - лягайте на підлогу. Не треба відповідати на вогонь. П’яні, розумієш.

Так і сталося. Майор, що відповідав за нашу доставку, не вигадав нічого розумнішого, як замаскувати нас під поліцію. Коли з вантажівок полізли люди в незрозумілих, майже «німецьких» шапках (мазепинках) і стали розселятися на другому поверсі місцевої школи, тієї ж ночі, вдосвіта, хтось дав по вікнах автоматну чергу. У караулі стояв стрілець Ірпінь. Він діяв згідно зі