Читати книгу - "Царівна"

Я не відповідала нічого, хотіла якнайборше знов віддалитися. Мене боліли очі, і я була обезсилена до крайності. Тітка придержала мене ласкаво і навіть, вперше в житті, поцілувала. Ненависне «рудаве» волосся діждалося, що рука її не цуралася його погладити.

— Ти, звісно, не можеш ще оцінити свого щастя, — поясняла вона мені, коли її погляд відкрив щось-то на моїм лиці. — Застановись лише над тим, що ти увійдеш у зовсім уряджений дім, в котрім не буде, певно, бракувати ані одного цвяшка, ані найдрібнішої речі, і що тото все значить! Я переконана, що він справить ще не одну гарну річ, щоби свою молоду жіночку, свою — як то він з німецька каже — «Лореляй» задоволити. Я знаю мужчин, що любили свої другі жінки сто разів більше, як перших. Лорден виглядає також на такого чоловіка. З першою жінкою женився, може, задля маєтку, однак за тобою, оскільки я це замітила, він формально побивається. У старшого чоловіка це не маловажна річ. Тобі буде добре у його.

Мене обгорнуло погане, гидке чувство, і я відвернулася від неї. Вона цього не замітила. Махаючи в одно маленькою срібною ложечкою, говорила спокійно дальше:

— Він має гарну платню, Наталочко, а дитина, малий, слабий хробачок, має осібний маєток по матері. Коли би вмерло — чую, що дуже мізерне — то маєток припав би на батька, бо у матері, окрім старих родичів, не було ніяких ні братів, ні сестер. Ну, а він, звісно, не взяв би маєтку з собою до гробуї

— Ох, тіточко, не говоріть таке! — просила я її, а вона розсміялася весело.

— Годі ж бо, годі! — успокоювала підсолодженим, аж немилим голосом. — Того нема ще чого лякатися! Тому він ще не потребує вмирати, що говориться об можливім випадку. Видиш? Поетична мана спала тобі вже з очей, коли подумала об тім, а з тим і об усім! Побоюєшся вже о своє щастя? О дитинко! В кождій хвилі життя треба числитися, треба дивитися на все розумом, а не серцем. Так, напр., ти над тим певно ані хвилинки не думала, що, вийшовши за Лордена, станеш і для нас неабиякою підпорою. Лена і Катя будуть могти не раз і не два у тебе побувати, тобі ж вони сестри, а Лорден також обох сердечне любить. До Лени горнеться, мов до рідної сестри. Ти, правду сказавши, нам таки чимало вдячності винна. Ми тобі ніколи кусника хліба не жалували. Вчили, не щадили труда, щоби вивести тебе в люди. Не гріши, Наталко, уважаючи себе нещасливою. Бог наділив тебе ще доброю долею. Подумай, як другі живуть, і чи трапиться другій так скоро, ні з цього ні з того, муж з таким становиськом, чи трапиться увійти в зовсім уряджений дім?

Вона ще довго говорила і переконувала мене. А я, встромивши очі в срібну ложечку, слухала й не слухала. Опісля вчепилися мене слова: «зовсім уряджений дім, зовсім уряджений дім» і дзвеніли мені довго-довго в ушах.

* * *

Отже, я вже у цілі. Що ж би ще мало бути? Одним словом, священика мається все втихомирити, все забути і поховати. Замість того присягну моєму мужеві вічну любов, вірність і послух. Що-небудь з минувшого життя забирати в нове — зовсім не потрібно. Минувшість поховаю.

Ці слова пишу без гніву і не в розпуці. Я спокійна. Неначеб навіки позбулася всього несупокою.

* * *

(Пізніше).

Я не знаю, але я або підла, або трус! Я боюся голоду або смерті, а моральної смерті я не боюся! Чи це так має бути? Що я «спокійна», я писала колись тут. Ха-ха-ха! Така спокійна, як прикована голодна вовчиця. Щоб наситити тіло, запродую душу. За те я гідна назви скотини! Це сама найліпша назва для таких, що так поступають, як я.

* * *

При таких нікчемних, обезславляючих обставинах годі бути «чоловіком». А я вважаю чоловіка чимсь божеським. Чому не удавлюся тим кусником хліба, що, затроєний їдовитими[56] словами, подається мені за страву? Що це за трусливість і нікчемність, що приковує мене про те все до життя? Так, як ланцюг тоту собаку до буди.

Хвилями я не вірю у велич чоловіка. Він занадто дрібний зі своєю натурою. О, хто мене переконав би, що зароди в його душі не єсть брехнею, що вони не на те, щоб статися колись убійчою силою для других?

Нікчемна, нужденна, малодушна істота — оце я! Не маю навіть відваги вмерти. Чи не так само, як — Орядин?

* * *

Вмерти — значить не бути. Чому я не хочу вмерти? Я думаю, що це тепер не любов приковує мене до життя. Це якась грубша сила, а я ще такий слабодух, що не можу їй навіть опертися!

* * *

Дома кажуть, що я стала, як змія.

— Чому нічого не говориш? Що знов у тобі коїться? — питає тітка. — Ходиш, якби тобі душу трійлом замулило, очі горять лиховісне. Ой, не гріши, небого, не гріши, не гріши!

«Як змія!»

Угадали. Я в'юся, як змія. В мене стрелили, та не застрелили. Через те в мене тепер всі сили напружені. Я відчуваю, що й я не була досі міцна, що сила будиться в мені аж тепер.

* * *

Коли я стану сильна? Чи як воля переміниться в діло, перестане бути пустим поняттям? Як переможу сама себе, і стану в вищім смислі слова, паном над собою? Я роздумую над тим, чого і кого мені боятися?

* * *

Гу! як це погано приймати від долі милостиню, як обезславляючо!

* * *

Хто перший придумав поняття «щастя»? Хто видумав це блудне світло, що викликує стільки сліз, що творить мрії, котрі здійснити людська натура ще зовсім не здібна. Чи не завчасу видумали його? Його пора могла би хіба бути в «полудню» людськості. Однак їй ще далеко до полудня, тепер же — чи вона йде правою дорогою до його?.

V

Тиха, ясна зимова ніч.

Сніг уклався білесеньким покривалом на землю. Смереки на горах, обвислі інеєм, обвиті мрякою, дрімають. Тихо, ледве чутно життя. Зійшовший місяць упивається величавим спокоєм.

Всі сплять.

У моїй світлиці горить світло. Пишу.

Орядин повернув додому. Одержавши звістку про спадщину, прибув, щоби перебрати її і