Читати книгу - "Польові дослідження з українського сексу"

джинси й запальнички з закордонних вiд-ряджень, i була не те щоб задоволена, але — чиста: якi там не є, а людськi взаємини, не зараженi наперед принизливою нерiвнiстю країн i обставин, проти якої — не попреш-таки (i тому тебе зовсiм не дiставало, що в Америцi твоє велике кохання жило на твоєму утри-маннi: подумаєш, бiг дiл, заробиш — оддаси, — дiста-ло, i то не жартом — оттодi-то заламалась, забiгала по хатi, ухнувши на кiлька годин в яму чорної, огненно-пропекущої зненавистi, ладна, як його колишня дружина, i собi, аби трапився попiдруч, вгородити в нього всi наявнi ножi й iншi колющо-рiжущi предмети, щоб рухнув, виблядок, стiкаючи кров’ю, щоб ходив кров’ю, щоб кiнчав кров’ю! — у-уу, жах, дякую красно за такi пережиття, волiла б нiколи себе такої не знати! — щойно тодi, коли з хамською незворушнiстю — мужчина ж бо! кремiнь! — заявив, уже по телефону, що нiчого їй не винен — що це якраз навпаки, вона ще з ним не розрахувалася, — не iнакше як неустойку собi вилiчив — за цеглу, Бiгме, за цеглу! — хоча звучало як погроза, засмiялася хрипко, таки не ймучи вiри: "Слухай, менi що — рекет на тебе наводити?" — але вiн уже поклав трубку — молодець боєць, душка-пупсик! — оскаженiлу од злоби, мов придержало за плече промельком думки: а як же воно мусить бути хх…рєново так жи-ти — повсюдно викликаючи в людей, i не в самих ли-ше жiнок, отакi на себе реакцiї! — яке ж воно, дурне, нещасливе — i не кається…). Знаете ли вы украинскую ночь, ледi й джентльмени? Нi чорта ви не знаєте, та й нi до чого воно вам, у вас свої, не менш муторнi ночi, ви вкорочуєте собi вiку в ошатних сабербiальних будиночках, обплетених плющем, бо нема з ким їсти iндика на Thanksgiving, тiльки я вже замахалась од власної всесвiтньої спочутливости, замахалась бачити, куди не пiткнусь, — iно горе, горе i горе, — чи то я так влаштована, чи то моє "гостро трагiчне свiтовiд-чуття", як антена комашиного вусика, всюди виловлює запах горя, i я крекчучи повзу на нього, замiсть весело трахатися з молодим здоровим бичечком (який, збитий мною з пуття, почав, о диво, читати — уже здолав "Хатину дядька Тома", щось iз Джейн Остiн i спинився на "Пригодах Тома Сойєра", а тодi якось, одного вечора, п’ючи чай у мене в кухнi, — приїздив пiсля тренувань, розпашiлий, стягував куртку через голову, метав на лiжко, смiшно, по-цуценячому, нюхав собi передплiччя: щойно з басейну, ще пахну хлоркою, — життям вiн пахнув, блiн, життям! — захоплено розповi-даючи, що вже навчився уявляти описаний у книжцi краєвид або кiмнату, зненацька перебив себе й спитав простосердо: тiльки де ж я тепер знайду таку дiвчину, щоб про все це з нею розмовляти? — ах розумничка, просiк, на перших-таки кроках: шлях, який вона йому вiдкривала, обiцяє — самотнiсть, — молоснуло, як ляпасом: стоп, iдiотко, гальмуй, — перестань, нарештi, забивати нормальним хлопам памороки й пхати їх на блуднi вогники якогось потайного смислу, в якому й сама ж нi бельмеса не тямиш, а вiдтак кидати їх на пiвдорозi на кiлькарiчне зализування ран, — i вже знала, що спати з ним не буде, що тiльки такого чумного, як сама, ба нi, ще чумнiшого — в лiкарняному гiпсi, в драконiвських боргах i хвостах мiлiцейських повiсток, брате мiй чорнокнижник, ми однiєї кровi, ти i я, — потрапить не виламати з власної, од Бога приналежної колiї, — ай як шляхетно з твого боку, золотце, ну помилуйся, помилуйся собою — кругом файна виходиш, нi?). В психiатрiї це, здається, називається вiктим-ною поведiнкою, але я нiчого не можу вдiяти, мене так учили; взагалi все, що українцi здатнi про себе повiдати, — то як, i скiльки, i на який спосiб їх били: iнформацiя, що й казати, малоцiкава для стороннiх, одначе, коли бiльше нiчого нi в родиннiй, нi в нацiональнiй iсторiї не нашкребти, то помалу-малу звикаєш пишатися саме цим — адiть, як нас били, а ми ще не вмерли, — кембрiджськi приятелi лягали зо смiху, коли ти переклала їм початок нацiонального гiмну, Ukraine has not died yet, — "What kind of anthemа is that?" — а й справдi, нi фiга собi за-спiв — якраз iз таким "турка воювати", коб не часом! — i тому, тому, дорогенька, скоро так, то — радiй i веселися, що не вмерла, бiдолашна сексуальна жертва нацiональної iдеї, хоча, як гаразд зважити, то що тут такого вже веселого, i на кий воно здалося, життя без любовi, i чи не лучче було, лучче було вмерти, а ще краще, а ще краще та й не народжуватися, чим тепер, чим тепер так катуватися (колись мала одну, також неабияк патрiотично схарапуджену, товаришку, котра все нарiкала — мовляв, ми закохуємося не в мужчину, а в нацiональну iдею, — й скiнчила тим, що пройшлася кiлькарiчним демаршем по койках заморських дiдусiв, доки в котрiйсь не осiла-таки, пiдчепивши бебi, — яке, не виключено, вирiсши, може, навiть вивчить українську мову, якщо, звiсно, захоче, а тимчасом його ма-ма пiдробляє дешевими репортажами на українськiй "Свободi", яку Клiнтон усе не збереться закрити, — витьохкує колись рiдною мовою з тими, наче пружини з матраца, випираючими чужинськими iнтонацiя-ми, якi мають засвiдчити, що вона вже — бери вище! — не з нашого села: вирвалась!): я до того веду, ледi й дже-нтльмени, що не бозна-який воно кайф — належати до битого народу, як примовляла фольклорна лисичка, битий небитого везе, — i так йому, битому, й треба, бiда в тiм, що при тому вiн примудряється спiвати, ну скажiмо, думу про безталанних невольникiв, i тим — усправедливлює власну принижену позу, бо мистецтво, гай-гай, завжди всправедливлює в стороннiх очах життя, котре його породило, i в тому його, мистецтва, ве-еликий обман. Латинське ars, що просочилося в бiльшiсть європейських мов, нордичне Kunst, що вiд-рикошетило у захiдних слов’ян "штукою", — от де на-правду здоровий пiдхiд, аж чути бюргерську пообiдню кислокапустяну вiдрижку: штука, забавка, безневинне трюкацтво, акробатичний переверт на линвi, мелодiй-ний подзвiн бароккових дзигарiв i штудерно рiзьбована табакерка, наше "мистецтво"-мастацтво тої ж природи, тiльки так — байдужно-поблажливим позiхом: ну-ну, чим там мастаки нас сьогоднi потiшать? — i знешкоджується, розчакловується приховану пастку, i, здається, єдина церковнослов’янщина марно вицiляє застережного сухого перста: "изкусство" — вiд "изкус", спокуса, ота сама, в яку молитва просить не ввести.

Тiльки от