Читати книгу - "Етюд із метеликом"

Гала…

Нарешті до нього дійшло: це не мара, не сон, але й не Гала. Дівчина в білому кожушку — копія Гали. А Галин голос випливає з-за неї, з-за сінешніх дверей.

— Знаєте, пане Петре, коли півроку тому я приїхала на батьківщину й дізналася, що Левко Терен працює в сусідній області, у селі… А оце ми на Різдво до родичів зібралися… Веронічка зробила такий подарунок моїм землякам… Вона в мене з дитинства співає, з шести років у музичній школі. Ми тоді ще в Угорщині жили. А потім приватного репетитора наймали… Це вже у Швеції… А тепер? Тепер Веронічка на третьому курсі. У мене голосу особливого ніколи не було — драматичній актрисі не обов’язково співати, а в неї, мабуть, від тата… Ні-ні. Я вже давно не граю — мовний бар’єр та й… от Вероніці допомагаю пробива­тися… Недаремно ж кажуть, що бездарність проб’ється сама, а талант треба підтримувати. А ви ж чули, як вона співає…

Розмова переходить із сіней у хату.

— Вероніко, оце той самий режисер, про якого я тобі розповідала… Мій театральний учитель і колега. Дуже талановитий! Дуже! Якби він працював не в провінції…

Він жадібно ловить уривки її фраз, пропускаючи повз вуха слова Петюні. Дивиться на білу руку з великим смарагдом на середньому пальці, простягнуту до нього. Смарагд фальшивий, просто добре відшліфоване й огранене зелене скло. Рука дрібно-дрібно тремтить, на зап’ясті схвильовано пульсує синя жилка.

— День добрий, Левку Івановичу! Що ж ви не приїхали на концерт? Вероніка приготувала для вас пісню. Спеціально для вас.

Він підіймає голову. Очі зелені, як псевдосмарагд на пальці. Колись вона підбирала лінзи під колір сукні, тепер, значить, — під колір прикрас. Обличчя доглянуте, але час не обминув і його — від крайніх кутиків очей тягнуться тонкі павутиночки зморщок. Такі зворушливі зморщечки… І такі очі…

Рука в його долоні вже не тремтить, а тріпоче, як наполохана пташка в клітці. Що це — хвилювання чи початок хвороби Паркінсона? Легенько стискає її та відчуває тверді мозолики на пальцях. Хм… Гала й мозолики…

— І вам доброго дня! Ви… ви… сідайте…

Хутко кидається в другу кімнату за стільцями. Але Гала притримує за руку.

— Не треба. Ми дуже поспішаємо. Мусимо їхати, уже вечір, а погода — самі бачите яка. Хоч би не перемело.

Вона бере з рук сільського голови великий пакет, ставить на стіл.

— Це вам до Різдва!

І враз якось поспіхом:

— У нас українська громада хоче свою театральну студію створити, щоб дивитися українські вистави. Не хотіли б попрацювати режисером? У Греції зараз дуже багато українців. Не хвилюйтеся — з переїздом я допоможу. Якщо раптом надумаєте… У нас там тепло… Ось моя візитка.

Він мовчить. У нього стільки запитань. Навіщо вона приїжджала? Навіщо пробиралася цими заметами з теплої Греції? Навіщо везла сюди, у цю поліську глушину, Вероніку? Щоб показати їй його? Щоб він побачив її? Навіщо?! Чи справді хоче, щоб він переїхав? І головне — чи знайшла те, що шукала? Чи спіймала свою жар-птицю?

Але Гала вже за дверима. Димчасто-блакитна шубка розчиняється в сірих сутінках, ховається за білий кожушок. За мить спалахують фари, чується вуркотливий звук увімкнутого двигуна, і вишнева іномарка рушає синіми снігами вздовж вулиці.

Літо тільки розпочало облогу міста, а спека така, що небо жаром обдає. Офіс — як після епідемії: жодного відвідувача, жоден телефон не теленькне. Секретарка десь повіялася «на п’ять хвилин». Певно, вона інопланетянка й у неї інший часовий вимір, бо на земному годиннику вже минуло не п’ять, а п’ятдесят. Утім, яка різниця, що розглядає ця «вішалка» з вибіленою стріхою на голові — свій манікюр за столом приймальні чи нові сукенки в крамниці навпроти.

Андрій нудьгував. Останнім часом він дедалі більше нудьгував у цьому безрозмірному кабінеті, заставленому імпортними офісними меблями й обвішаному грамотами та дипломами. Поки біг до нього щодуху бізнесово-службовими щаблями, здавалося, на сьоме небо сходить. А вийшов на сьомий поверх.

О, нарешті хтось таки згадав про раба Божого Андрія.

— Слухаю!

— Це Андрій Андрійович?

Голос, як у наполоханої пташки: крикни — і полетить. Але йому чомусь не хочеться, щоб пташечка спурхнула з його слухавки. Він зручно відкидається в шкіряному кріслі, вмощує італійські замшеві мешти на полірований польський стіл і підбирає грайливу тональність.

— Саме він.

— Доброго дня, Андрію Андрійовичу! Я знаю, що вас цікавить риба.

— Хм… Ви хочете запропонувати мені тонни три хека свіжомороженого? Чи маєте щось ексклюзивне й екзотичне, скажімо… піранью, живу й голодну?

Вона замовкла. Його іронічний тон геть її спантеличив. Але їй явно не хочеться, щоб тоненька ниточка розмови обірвалася.

— Ви… ви… Ой, вибачте! Я просто не так висловилася… Я… Ви… Ви збираєте марки із зображенням різних риб…

— І хто вам видав цю військову супертаємницю?

— Ви самі… Тобто… Я в газеті прочитала. У нашій, місцевій… Учора… Ви так цікаво розповіли…

— А-а-а-а, в газеті… Було таке, було… То чого ж ви хочете? Щоб я вам щось зі своєї колекції подарував?

— Ой ні! Ну що ви! Ні-ні! Навпаки. У мене є одна марка, з Австралії. Вона мені ні до чого. Я б її вже й викинула, якби не прочитала… про вас… про ваше хобі. От і подумала: а раптом вона вам згодиться? Я працюю тут недалечко від вашого офісу… Зовсім поряд… У музичній школі… Та ви, мабуть, знаєте — такий блакитний будиночок за аркою. Якщо будете на місці, то просто зараз я б і підійшла… Якщо вам цікаво… У мене якраз вікно, тобто перерва між заняттями.

— Гаразд, вистрибуйте у своє вікно і — прямісінько в мої двері.

Вона постукала обережно, як зразкова школярка до кабінету суворого директора школи. Ніяково зупинилася на лінії порогу, ніби роздумувала: проходити їй далі чи повернутися назад. Років під тридцять, невисока, зі світло-русявим чубчиком над виразними горіхово-карими очима. Мінімум косметики, світлі джинси, бежева туніка, сумочка кольору кави з молоком, такі ж черевички на підборах…