Читати книгу - "Етюд із метеликом"

Гастролі відбулися. І статтю в центральній газеті надрукували. Але до столичного театру Галу ніхто й не збирався запрошувати. Наївна дівчинка, отруєна незрілою славою… Вона вперто чекала, що її кудись покличуть, що світ впаде до її ніг, замре там, вражений її талантом. Що вона завжди та скрізь буде тільки першою, тільки королевою!

Так минуло ще три роки. І настала та фатальна неділя. Гала засмажила качку з чорносливом, спекла пиріг із курагою, поставила на стіл пляшку французького вина, що стояла в їхніх запасах уже майже рік. Власне, вона не дуже любила поратися на кухні. Частіше їли те, що нашвидкуруч готував Левко, або ж перехоплювали щось у театральному буфеті. А тут — без будь-якого приводу.

Та привід, виявляється, був.

— Я їду, — сказала вона й піднесла келих на рівень очей, так, що вони заховалися за червоним вином.

— Куди? — грайливо перепитав він.

— Далеко.

— Дуже?

— Дуже-дуже.

— І твій Лев, грізний-прегрізний цар звірів, далеко-далеко тебе супроводжуватиме й охоронятиме! — він перехилився через стіл, спробував зазирнути їй в очі, заховані за келихом.

— Який із тебе лев? Тебе самого треба охороняти…

— То ти мене не візьмеш?

— Ні!

Вона випила вино, поставила келих і глянула на нього.

— Я зустріла іншого. Він… Ми їдемо до нього. І ще… Я взяла в касі театру грошей, оформила як безпроцентний кредит. Ні-ні, ти нічого такого не думай — він дуже мене любить і дуже забезпечений, найімовірніше, ці гроші мені не будуть потрібні. Але про всяк випадок. Не їхати ж мені бідною Попелюшкою. У мами навіть просити не можу. Ти сплачуй на перших порах. А я пізніше віддам. Обов’язково.

Скло тріснуло в Левка під пальцями. Червоне вино вилилось на стіл і потекло до тарелі з пирогом. Кров із порізаної долоні закапотіла та змішалася з вином. Він не відчував болю.

— То це і є небо для твоїх крил?

— Пробач! Не треба сцен! — Гала кинула йому серветку й хутко вийшла з кухні.

Коли він прокинувся, її вже не було. Тільки прощальна записка біліла на столі, біля так і не надрізаного пирога. «Вона не могла так швидко зібратися, — подумав. — Це просто розіграш. Просто якийсь дурний розіграш. Актриси це вміють». Похапцем одягнувся та вибіг у двір.

— Галина Михайлівна, мабуть, відпочивати кудись поїхала, — стрельнула цікавим поглядом сусідка, що вигулювала у дворі свого карликового пуделя. — На такій розкішній іномарці, не з нашими номерами. За кордон, може?

Він промовчав.

— Одні на іномарках по закордонах їздять, а інші собаці кісток не мають за що купити, — сердито пробурчала сусідка й потягла пуделя в під’їзд.

Наступного тижня в театр прийшла Вікторія. Як завжди, в образі вамп — синювато-чорне волосся, вигнуті змійками брови, чорна кофтина з глибоким декольте, темно-вишневі губи. Тільки він знав, яка невпевненість і ранимість ховаються за тим демонічним образом. І яка одержимість. Віка заради театру готова була на все: довічно жити в гуртожитку, перешивати та припасовувати секонд-хендівський одяг, недоїдати. Аби тільки грати. Саме це колись звело їх.

Вона дивилася на нього співчутливо, а він мовчав.

— Треба буде — поклич, — сказала.

Він кивнув. Але не покликав.

Намагалися загоїти його рану й інші актриси. Їх вистачало — самотніх, закоханих у сцену й не вельми, талановитих і не дуже, невлаштованих, таких само обпечених коханням і зрадами. Знав: досить поманити пальцем — і матиме будь-яку з них. Але перед очима стояла Гала. І хто це сказав, що фатальні жінки — конче темнокосі й чорноокі…

Місце головного він справді так і не зайняв. Натомість утратив те, що мав. Вечори наодинці з пляшкою не минулися даремно. Та й конфлікт із Мих-Михом визрів і вивергнувся, як давно сіпаючий фурункул.

На мамин похорон приїхав тимчасово безробітним. Після цвинтаря неприкаяно тикався з кутка в куток старенької осиротілої хати. Пив, а біль не проходив. Ночами не спалося, прислухався до тиші, а чув мамині пісні. Так виразно чув, ніби мама біля ліжка сиділа. Геть усі згадав. Боже, як вона співала! За що не зачепиться поглядом — усе нагадує про минуле. Із сутінків випливають обличчя — мамине, татове, братикове. Тепер вони всі разом, усі десь там, де вже не болить. А він — сам-самісінький. Сороківка минула, а в нього — ні сім’ї, ні дітей, ні близької душі.

Мама померла у вересні. Треба було викопати картоплю, зібрати городину — не пропадати ж тому, що так щедро вродило. У садку яблуні аж вгиналися від медових антонівок. Не знав, як довести все це до пуття. Почуття провини гризло серце, забирало сон — не дуже він переймався маминими сільськими клопотами, ой, не дуже. Театральне життя вихором закружляло, завертіло, перенесло в інший світ. Усе намагався спіймати в тому світі свою жар-птицю. А проґавив долю.

Якраз у такі хвилини й прийшов до нього сільський голова. Не Петюня, а його попередник — колишній Левків учитель історії, Андрій Пилипович. Прийшов, щоб висловити співчуття. А після того, як випили за упокій і розговорилися про життя-буття, запропонував:

— А залишайся, Левку, вдома. Створиш тут свій театр. Не переживай — знайдемо ставочку, я постараюся. І завклубом наша скоро на заслужений відпочинок іде. Займеш її місце. Твори, так би мовити, розвивай свій талант. Ніхто тобі тут не указ. На рідній землі й душевна рана хутчіше загоїться. Може, і молодичка якась приглянеться. А там видно буде. У житті — як на довгій ниві.

То був пік його справді народної слави. Про нього навперебій писали всі газети. Подумати тільки: відомий режисер і актор в одній іпостасі покинув місто, обласний театр, повернувся до рідного села, підносить його культуру, став звичайним завідувачем клубу, а головне — створив народний театр, у планах якого й світова класика, і сучасні актуальні вистави.

Кожна постановка — «на біс». На кожну такі рецензії, ніби вона з’явилася не на сільській сцені, а в Гранд-опера.

— Ми вас на заслуженого подамо, — тиснув руку після останньої прем’єри завідувач районного відділу культури. — Таких народних театрів по всій Україні на пальцях однієї руки полічити можна.

Може, і справді подавали. Левко не цікавився. Тепер грати немає де і немає кому. Клуб темний і холодний, а його актриси виконують інші ролі — хто італійських престарілих синьйор доглядає, хто в Польщі полуниці збирає. І Гала нікого в його серце так і не пускає.