Читати книгу - "Сусід"

— З-за доволенням. Яко закуска — салат «Нісуаз», — продекламував, наче вірш, чоловік, не заглядаючи в меню, — також камамбер з соусом з журавлини, зупку-п’юре «Сен-жермен», з гарячих дань — камбала в суфле із сиру, рататуй і на десерт… ванільно-медове суфле.

Офіціянт задоводено кивав головою і щось швиденько занотоввав в своєму записничку. Я не зводила з них обох зачудованого погляду. Така гармонія і взаєморозуміння вражали. Я навіть почала заздритии.

— Звідки ти знаєш всі ці назви? — не втрималась я, коли офіціянт пішов на кухню.

— Я тут частенько буваю. Тут дійсно смачна кухня. Надіюсь тобі сподобається…

Попри його самовпевненість і браваду, я зауважила, що він все-таки хвилюється. Невже? Чи так вже йому залежить на тому чи мені дійно припадуть до смаку страви, чи справа в чомусь іншому.

— Мені може сподобатись, вірніше зацікавити чи захопити лише те, що є для мене загадкою. Коли я не можу визначити інгридієнти чи технологію приготування.

Не мусила ставати такою як він. Не мусила хизуватися своїми кулінарними здібностями, але мені непереборно захотілося йому дошкулити. У всьому він був кращим, на все мав відповіді.

— Ого! То я зробив помилку, привівши тебе сюди? Що ж, можливо, тема зустрічі дозволить мені зреабілітуватись?

А я про що? Завжди на крок попереду, завжди запасний вихід.

— Давай, пробуй.

Відволікшись на офіціянта, який майстерно оминаючи сусідні столики, граційно приближався з тацею в руці, я мало не пропустила основного.

— Пропоную тобі партнерство на паритетних засадах…

— Листкова салата, яйця, стручкова квасоля, момідор, картопля, оливки, а ще, швидше за все — тунець. Заправка — оливкова олія з лимонним соком. Що ти пропонуєш?

Так захопилася доказуванням своєї кулінарної обізнаності, що мало не прщебетала чогось дуже важливого. Почула щось про паритетні умови, почула про якесь партнерство. Чи не вперше побачила Володьку розгубленим.

— Пропоную тобі розбагатіти. Якщо перестанеш хизуватись кулінарними здібностями, то може щось почуєш.

Видно я в черговий раз його розчарувала. Знову зреагувала не впопад.

— Але ж ти, мабуть, все не правильно все зрозумів. Я нічого не маю. Якусь невеличку квартирку, дві-три парадні сукні, кілька пар пристойного взуття і… — я завагалась чи доцільно йому й про це знати, але коли пропонують паритетні умови, то знати потрібно все, вирішила я і продовжила, (змовчавши звичайно про квартиру в спальному районі і рахунок в банку на ім’я тітки Орисі), — і добрий десяток комплектів вишуканої білизни, бо я її дуже люблю. Декотрі комплекти ще не вживані, — Раптом добавила я і чомусь опустила очі, розглядаючи салат «Нісуаз», а по-простому звичайний овочевий салат.

Подумаєш, з тунцем.

— Я все чудово розумію, не переживай. Думаєш, когось можна ввести в оману вишуканою білизною? — він всміхався, наче Юрій змієборець на коні.

От! Почалось. Мабуть, таки не про все потрібно розповідати. Нахаба.

— Не знаю. Тоді в чому річ?

— Пропоную тобі ввійти зі мною в долю. Є одна дуже вигідна тема, яку я запропонував для вашого банку. Маючи кошти, й самому можна вчасно заінвестувати, щоб отримати гарні прибутки.

— Що за тема? Це щось незаконне? — допитувалась я, бо гарні прибутки в нашій країні не так просто отримати законним шляхом.

— Ні-ні, що ти. Це будівництво. Житлові квартири. Багато житлових квартир.

— Тоді нащо тобі я, якщо все так гарно і просто.

— Я вклав усе, що мав. Але вчора мені запропонували ще одну карколомну операцію, доречі, короткострокову, а в мене вже нічого немає. Пропонують 60 відсотків прибутку. Шкода буде упустити таку можливість.

— Шістдесят відсотків… — Не йму віри.

— Так.

– І знову-таки будівництво?

— Майже.

— Але ж у мене немає грошей.

Офіціянт приніс наступну страву.

— Камамбер з соусом з журавлини. — задоволено прорік той.

Тю. «Обсмажений в клярі сир і збоку полумисочок з журавлиновим варенням», — про себе коментую, але вголос озвучити боюся.

– Є. Тобто нема. — поправився, зауваживши мій здивований погляд. — Але я знаю як зробити так, щоб були.

Сир виявився надзвичайно смачним, апетитно тягнувся за виделкою і до білого сухого вина пасував як найкраще.

— Що ти придумав?

Мене починали лякати його красиві, глибокі очі які тепер чомусь нагадували великі лискучі чорні маслини.

— Ти можеш взяти в банку необхідну кількість гривень.

— Про яку суму йдеться?

— Про 100 тисяч.

— Ти здурів? Мені таких грошей ніхто не дасть.

— А ти й просити не будеш. Візьмеш, а за місяць повернеш. Й все виглядатиме так, наче нічого й не відбулось. Зате в тебе в кишені опинеться 30 тисяч.

— 60. — автоматично підрахувала я.

— 30, люба. 30. Решта мої.

Здивовано звела на нього очі. Ах, так, він же щось говорив про паритетні умови. Але ж то не справедливо — до мене потроху доходило все, що він сказав. То я маю тихцем взяти гроші, ризикувати роботою, кар’єрою, а то чого доброго ще й свободою, а він… він… мені бракуало слів, аби висловити те обурення, яким наповнилось все моє єство. Але мало того, що наповнилось, воно ще й витісняло геть усе, роазом зі салатом та смаженим сиром з білим вином.

Коли офіціянт чемно поставив переді мною зупку-п’юре «Сен-жермен», мене мало не знудило.

— Не любиш цибулі? Я не знав.

«Тебе, вар’яте не люблю, як ти такий… як ти затіяв собі мене використати. До чого тут бідолашна цибуля?»

— То чому сам не візьмеш кредит в банку. Тобі ж довіряють.

Надіюсь останнє зауваження прозвучало без зайвого єхидства.

— Нема на то часу. Гроші потрібно перевести завтра до опівдня. Інакше ця затія