Читати книгу - "Їсти. Потреба, бажання, одержимість"

У 1865 році в Італії на кожну тисячу новонароджених дітей до року помирало 230. На початку XX століття — 168 новонароджених на тисячу. У 30-х роках минулого століття смертність серед них становила вже сто дітей. У 1975 році її рівень іще більше знизився: 20,5 на тисячу. У 2000 році смертність становила 4,3 новонароджених на тисячу. Італія — це країна зі значними, неприйнятними відмінностями між Північчю та Півднем, але якщо рівень дитячої смертності вважати головним критерієм для вимірювання цивілізованості країн, то ми можемо вважати себе цивілізованою країною. Та все ж різниця показників у світі просто вражає. В Сьєрра-Леоне один малюк з чотирьох не доживає до п’яти років. З тисячі новонароджених у цій країні щороку помирає 284. Саморегуляція в природі, про яку так часто із захопленням говорять сьогодні примітивісти, у першу чергу призводить до знищення тих осіб, що найгірше пристосовані до виживання в певних умовах довкілля. Як то було відомо вже Дарвінові, природа щедрою материнською рукою дарує життя, але, як та мачуха, скупиться забезпечити живих істот необхідними для його підтримання засобами. Людська раса не пристає на те, щоб природний відбір щоразу діяв як своєрідний фільтр, і не погоджується прийняти це «безжалісне решето». Вона намагається встановити обмеження стихійності природного відбору та якимось чином протистояти йому: щеплення, реанімаційні палати, антибіотики, кортизон, профілактичні медичні заходи. Люди набагато частіше вбивають одне одного (і в цьому вони на першому місці серед усіх видів тварин), але часто не поспішають врятувати слабших (тих, кого «природа» засудила на смерть) і тих, хто погано пристосовується до нового довкілля. В таких випадках нерідко доводиться створювати штучні довкілля, щось на кшталт інкубаторів для новонароджених, які замінюють природне середовище.

У міфах примітивізму зовсім не беруться до уваги ті страждання, яких доводиться зазнавати у простій боротьбі за виживання у ворожому довкіллі. Не враховується той факт, що природа (яку завжди вбачають як реальність, що потребує захисту) не є ні незайманою, ні вродженою, а вже сама по собі є результатом присутності людини на Землі. Сьогодні Природа, здається, знову стала якимось божеством, а образ людини як грішника набув нової сили. Але ті цінності демократії, до яких закликають послідовники примітивізму Заходу, зовсім не є природними. Більшості людей у ході історії людської цивілізації довелося зазнати страху, страждань, катувань, насильства. Свобода слова, рівність, відсутність суворої соціальної ієрархії, прийняття правил співіснування, повага до меншин і окремих осіб, захист прав слабших та інвалідів належать не до світу природи, ба лише й виключно до світу культури. Насправді важко уявити собі, що право клювка серед курей, чи території серед диких кабанів, чи сурової ієрархії серед макак є вираженням гармонії, невинності та чистоти доброї та щедрої Матінки-Природи, які слід взяти за приклад для нашого людського життя.

Примітивізм сьогодні поширюється також на питання, пов’язані з їжею та харчуванням. Дедалі частіше доводиться чути про те, що колись їжа була «натуральною», що те, чим харчувалися наші діди та прадіди, було «справжнім» і «смачнішим». Такі переконання, здається, повинні були б відразу ж зникнути під впливом даних і результатів досліджень. Але вони відважно чинять опір. І оскільки їх повторюють знову й знову, вони перетворюються на «правду». Якщо поряд із книжками Кампорезі почитати і ті, що написав Паоло Сорчинеллі[131] — до речі, з купою наведених фактів, — то ці переконання тануть як сніг на сонці. Ще наприкінці XIX століття, як довів Сорчинеллі у своїй книжці під назвою «Італійці та їжа. Від поленти до крекерів» (Italiani e cibo. Dalla polenta ai cracker[132]), в Італії існував чіткий зв’язок між хворобами та недостатнім харчуванням. У нашому минулому нестаток їжі був нормою, а голод через неврожай траплявся не надто й рідко. Достатньо було раптових заморозків, сильного граду чи засухи, щоб хронічне недоїдання переросло у справжній голод: «Кожен рік, на жаль, можна було назвати голодним роком. За таких обставин природним було їсти все, навіть те, що в їжу не годилося». Цинга, дизентерія, висипний тиф, холера були вельми поширеними захворюваннями, що вражали осіб, які жили в умовах хронічного недоїдання та нестачі вітамінів.

Те, що в наш час ми називаємо «підробкою продуктів харчування» і що більшість споживачів відносить лише до сьогодення, було нормальною справою в той час, коли доводилося вживати погано законсервовані та зіпсовані продукти. У перші десятиліття XX століття все ще була поширена цинга, це пояснювалося тим, що основу харчування більшості населення становила кукурудзяна мука, в якій мало білків і вітамінів. Для пересічних італійців м’ясо, риба, молочні продукти були недосяжними. Описання того, що вживали у їжу жителі Неаполя під час холери в 1836 році, здатне викликати нудоту в більшості читачів. Наприкінці XIX століття, як свідчать задокументовані факти, наведені Сорчинеллі, підробка продуктів харчування була вельми поширеною практикою: починаючи від вина, зробленого без винограду, і закінчуючи сиром, в якому не було ні краплі молока. У каву додавали цикорій, у мелений чорний перець — пил, у цукор — мармуровий порошок, у борошно — гіпсовий порошок, у шафран — вохру, в хліб — сульфат кальцію та перемелені кістки (для придання білого кольору). Навіть стару картоплю зволожували, вимивали, вичищали і в такому причепуреному вигляді несли на базар[133].

В іншій, коротшій, історії харчування Сорчинеллі наводить найважливіші моменти:

«У 1817 році, коли висипний тиф охопив більшу частину Центральної Італії, епідемія призвела до критичної ситуації з постачанням продуктів