Читати книгу - "Білі зуби"

class="book">Алсана скрикнула й затулила однією рукою своє вухо, а другою — Кларине, через що мало не вдавилася шматком баклажана. Одночасно з якоїсь причини ця думка видалася Кларі страшенно смішною, відчайдушно смішною, убого смішною; тож за мить племінниця-соромітниця опинилася затиснутою між двох жінок, котрі схопилися за свої яйцеподібні животи, лише одна зі сміху, а друга — охоплена страхом та нападом асфіксії.

— З вами все гаразд, леді?

Над ними стояв Сол Йозефович — підстаркуватий чолов’яга, котрий добровільно взяв на себе місію доглядати за порядком у парку, хоча відповідну посаду міська рада скоротила ще хтозна-коли.

— Ми всі будемо горіти в пеклі, містере Йозефович, — спромоглася сказати, прийшовши до тями, Алсана, — оце й усе, що з нами трапилося.

Племінниця-соромітниця закотила очі:

— Говори за себе, тітонько.

Але Алсана із вправністю меткого снайпера вже вистрелила у відповідь:

— Так, так, кожен відповідає за себе — на щастя, Аллах уклав усе саме в такий спосіб.

— Доброго дня, Ніно, доброго дня, місіс Джонс, — сказав Сол, елегантно кланяючись кожній, — місіс Джонс, ви певні, що з вами все гаразд?

Клара не могла спинити сліз, котрі котилися з кутиків її очей. У той момент вона вже не знала, плаче чи сміється.

— Все добре… добре, містере Йозефович, пробачте, що потурбувала вас… ні, справді, все добре.

— Не бачу тут нічого аж такого смішного, — пробурмотіла Алсана, — нищити невинних — хіба це смішно?

— У моєму житті такого не траплялося, місіс Ікбол, — у своїй звичній незворушній манері відповів Сол Йозефович, простягаючи Кларі хустинку.

Всіх трьох жінок це вразило — так вражає нас історія, зненацька, без попередження, немов спалах, — яким-таким було оте життя колишнього доглядача парку. Запала тиша.

— Отже, добре, — порушив мовчанку Сол, — якщо з вами, леді, все гаразд, я можу продовжувати свій обхід. — Він ще раз легенько вклонився всім трьом, надягнув капелюха, котрого був зняв, скоряючись давнім звичаям, і, сказавши наостанок, що Клара може залишити хусточку собі, повільно рушив парком, обходячи його проти годинникової стрілки.

Коли Сол відійшов на достатню відстань, щоби їх не чути, Ніна озвалася:

— Ну, добре, тітонько Алсі, пробач… пробач, якого біса ти ше в мене хочеш?

— О, вся ця купа клятих питань, — простогнала Алсана, голос якої враз втратив запал і затремтів, — цілий світ проклятих питань у цих кількох твоїх словах. Я вже нічого не розумію, а я лише при початку, уяви.

Вона зітхнула, не чекаючи на відповідь, не дивлячись на Ніну, лише проводжала поглядом згорблену постать Сола, що поволі віддалявся від них, то з’являючись, то зникаючи поміж тисовими деревами.

— Ти, напевне, маєш рацію у тому, що говорила про Самада… про багато речей. Може, на світі взагалі нема добрих чоловіків, і ці двоє, котрі тут, у мене в животі, такі самі… може, я дійсно мало говорю зі своїм чоловіком, може, я справді одружилася з чужою мені людиною. Напевне, ти бачиш правду краще, ніж я. Ну, що я можу знати… босонога дівчинка з села… ніколи не ходила до університету.

— О, Алсі, — сказала зі сльозами в голосі Ніна, тремтячи від слів Алсани, наче шмат тканини на вітрі, — ти ж знаєш, що я не це мала на увазі.

— Але я не можу увесь-всенький час думати про правду. Я переймаюся тільки правдою, з якою мені доводиться жити. Одна справа — пити зі струмка, а інша — втратити глузд, ковтнувши води з солоного моря. Моя племінниця-соромітниця вірить, що можна вилікуватися словами? — Алсана сумно посміхнулася. — Що можна говорити, говорити, говорити і все вирішиться само собою? Варто тільки бути чесною, розтяти серце і випустити з нього трохи червоної сукровиці? Але минуле, дорогенька, складається не тільки зі слів. Ми, бач, одружені зі старими чоловіками. Ці діти, — вона поплескала по своєму і Клариному животах, — матимуть не батьків, а двоногих монстрів. Тато кожного з них однією ногою стоятиме у теперішньому, а другою — в минулому. І жодна розмова цього не змінить, їхнє коріння назавжди лишиться сплутаним. А свої корені треба знати. От, подивися на мій сад: кожного битого дня пташки на коріандрі…

Сол Йозефович якраз дістався дальніх воріт парку і повернувся, щоби помахати жінкам рукою. Всі троє помахали у відповідь. Клара, котра махала над головою його хусточкою, почувала, що її жест є дещо театральним. Так, наче вона проводжала когось, хто від’їжджає потягом у далекі краї.

— А як вони зустрілися? — запитала Ніна, намагаючись дещо розвіяти хмару, котра нависла була над їхнім пікніком. — Я маю на увазі містера Джонса і Самада Мія.

Алсана відкинула голову назад, наче струшуючи поганий настрій:

— О, це було на війні. Десь там далеко разом убивали якихось нещасних виродків, котрі, ясна річ, аж такого не заслужили. І що вони обоє дістали за свої подвиги? Самад Мія — мертву руку, а містер Джонс — кульгаву ногу. Ну хоч щось, хоч щось — от і все.

— Арчі ранили в праву ногу, — тихо сказала Клара, показуючи на власне стегно, — думаю, там у нього засів усколок. Але він мені про то ніц не гуворить.

— Та яка різниця! — вибухнула Алсана. — Я краще віритиму багаторукому злодюжці Вішну, ніж слухатиму, що кажуть ці чоловіки.

Але Клара, котра повсякчас намагалася уявити собі образ молодого солдата Арчі, особливо коли доводилося спати зі старим і зів’ялим Арчі зі служби безпосередньої реклами, заперечила:

— Та перестань… ми ж нічого напевне не знаємо…

Алсана доволі по-простацьки сплюнула на траву.