Читати книгу - "Хранитель забутих речей"

і смажену картоплю в Корнваллі, коли померла мати. І хоча то був її перший відпочинок від часу розлучення з Вінсом, це не виправдання. Коли через півроку помер батько, Ентоні заповнив порожнечу, котра залишилася в серці Лори. Можливо, завдання, яке він їй залишив, давало їй шанс щось змінити? Нарешті досягти в чомусь успіху.

Саншайн. Тут вона навіть випередила Ентоні, але не могла виставляти це за свою чесноту. Власне, Саншайн сама запропонувала їй дружбу, і навіть тоді — і досі — Лора неохоче відповіла взаємністю. Вона думала, скільки разів бачила цю дівчину перед тим, як помер Ентоні, і нічого не робила. Навіть жодного разу не привіталась. А Ентоні намагався чимось допомогти навіть після своєї смерті. Лора розчарувалася в собі, але вона вирішила спробувати змінитися. Вона прихопила чай із собою нагору, в кімнату з ароматом троянд, яку обрала для себе. Чи, точніше, обрала поділяти її з Терезою. Тому що Тереза досі була тут. Тут лежали її речі. Не одяг, звичайно, але дрібнички на туалетному столику, їхня з Ентоні фотографія, яка знову чомусь упала зображенням донизу, і маленький синій емальований годинник. 11:55. Знову зупинився. Лора поставила чашку і заводила годинник, доки не відновилося його тихеньке цокання. Вона лягла в ліжко, залишивши штори відсунутими, а надворі повня заливала трояндовий сад химерними візерунками світла і тіні.

Розділ 17

Юніс

1984

— На Різдво, трам-пам-пам, проженемо смуток[32]… — наспівувала місіс Дойл, обслуговуючи чоловіка перед Юніс, який брав два крученика з ковбасою й кілька шматочків торту «Тоттенгем». Вона зупинилася, щоб відсапнути і привітати постійну клієнтку.

— Він просто молодець, Боб Ґелдоф, що зібрав усіх тих співаків і записав пісню для бідолашних мавп в Ефіо… — це слово, очевидно, не належало до словникового запасу місіс Дойл, — …у пустелі.

Юніс усміхнулася на знак згоди:

— Та він майже святий.

Місіс Дойл почала запаковувати пончики.

— Про святість я б помовчала, — провадила вона. — Такі, як Бой Джордж і Мідж Юр[33] краще не лізли б у благодійники. А оці «Bananas»![34] Гарненькі дівчата, нічого сказати, але їм би причесатися…

Дуґлас ніяк не зреагував на звук кроків Юніс на сходах. Його попеляста з сивиною морда сіпалася, а передні лапи потроху ворушилися, вочевидь, йому снилися якісь собачі сни. Мабуть, сни були щасливі, бо в кутиках його пащі грала усмішка. Бомбардир спостерігав за своїм псом з робочого місця. Так стурбована дитина спостерігає з вікна за тим, як неминуче починає танути під дією сонячних променів її сніговик. Юніс хотілося б утішити його, але вона не знала, що тут можна сказати. Дуглас старів. Його дні ставали коротшими. Рано чи пізно пес помре, а Бомбардир тужитиме. Але зараз Дуглас іще живий і теплий, і коли він зрештою прокинеться, на нього чекатиме пончик. Зміна джему на крем (що насправді означало джем і крем) — спроба зберегти плоть на старих кістках Дуґласа, плоть, що, здавалося, тане з кожним роком.

З Бомбардиром усе відбувалось якраз навпаки. За десять із чимось років, що Юніс знала свого боса, він спромігся виростити невелике черевце, що надавало м’якості його досі стрункій фігурі.

Він ніжно поплескав своє черевце і всоте сказав: «Нам треба їсти менше пончиків». Коментар без усяких намірів, який Юніс повністю ігнорувала.

— Твої батьки приїжджають у місто на цьому тижні?

Юніс заприязнилася з Ґрейс і Ґодфрі, тому чекала зустрічі з ними, хоч вони приїжджали в місто все рідше. Час невблаганний. Ґодфрі занепадав і тілом, і духом, його гострий розум і фізична міць невблаганно танули.

— Ні, вони не дуже добре почуваються. Не сип мені сіль на ірландську рану. — Бомбардир насуплено втупився в розгорнений рукопис на своєму столі.

— Чому? Що сталося? — спантеличено запитала Юніс.

— Ну, один з їхніх близьких знайомих був присутній під час вибуху бомби в Брайтоні,[35] а ще кілька тижнів тому горіла станція метро на звичайному маршруті батьків. Я думаю, це як у старій пісні про іграшкових ведмедиків: «безпечніше залишитися вдома». — Бомбардир ляснув по рукопису, закриваючи його. — Можливо, так воно і є. Я гадаю, мама відчуває обов’язок збирати всі