Читати книгу - "Осіннє Рондо місячної ночі"

— Не знаю, чому я схотіла з тобою зустрітися. Але ні, чекай. Знаю. Ти подобаєшся мені дуже-дуже. Ти — перший, через кого я втратила голову й піддалася імпульсам. А ще моя душевна самотність, якій я іноді бездумно дозволяю володіти своєю свідомістю, зробила мене беззахисною на якусь мить.

— Ходи до мене, — перебив її Сашко. Він поставив чашку, підвівся і міцно обійняв Любку. — Не виправдовуйся, чуєш? Ти все правильно зробила. Я дуже щасливий, що ми з тобою зустрілися, і хочу, щоб ти теж була щаслива! Щаслива разом зі мною. Я буду поряд і не дозволю самотності володіти твоєю душею. Не дозволю!

Він замовк. Вони подивились одне одному у вічі, і Любка раптом відчула, що він ще щось хотів їй сказати, але не сказав. В його очах вона побачила все те недосказане й потаємне, що словами передати важко. У них вона відчула тепло і турботу, любов і ніжність, бажання захистити та підтримати. Там були щирість і відданість, безмежне захоплення. Сашко всміхнувся, також розпізнавши в її погляді полегшення від несподіваного зізнання і слабку, проте надію на те, що все буде добре.

Затим, обійнявшись, стояли мовчки, немов боячись порушити той несподіваний незримий зв’язок, що виник між ними.

— Кава схолола, — першою заговорила Любка. — Піду зварю свіжої.

Вона взяла чашки зі схололою кавою й пішла до кімнати. Хлопець, помітно жвавіший, подався за нею.

— О-о-о, як же я люблю цю пісню! — протяжливо мовила жінка й зробила гучнішим звук.

Він дивився на неї зачарованим поглядом і тихо сказав:

— Ти можеш розповісти мені про що завгодно, якщо захочеш. Ти ж знаєш про це?

— Так, знаю, — мовила Любка. І хоча вона чудово розуміла, що це не кінець її душевним метанням й обоє вони ще зазнають страждань, проте зараз їй стало спокійніше. А що буде потім… Вона сумно всміхнулась, пригадавши Скарлетт О’Гару, котра болючі тужливі думки зазвичай відкладала «на потім». Чому б не скористатись цим, хай і не вельми правильним, способом і не відкласти всі неспокійні думки на певний час, просто абстрагувавшись від них? Нікуди ж не дінуться.

Сутеніло. Любка йшла порожньою вулицею старого міста, відчуваючи, як упевнено-підступною змією заповзає в душу тривога.

Вражала тиша. Німа, моторошна, дивна. Чому ж так тихо? Жінка намагалася піймати слухом бодай якийсь звук, та даремно…

То мала бути весна, вона це точно знала, адже все довкола квітнуло. Проте водночас її не полишало гостре відчуття осені… Ураз під ногами зашурхало сухе листя, вона навіть учула його запах. Усе, щойно квітуче, умить стало сухим і мертвим.

Любка зупинилась і вражено роззирнулась навсібіч. Що стало з містом? Що стало з нею? І де її коханий? Вона шукала очима рідну постать, проте погляд її губився в погрозливій порожнечі химерної вулички. Сірість і незворушність будинків нестерпно тиснула на неї. Що то взагалі за вулиця? Вона їй зовсім незнайома. Чи знайома? Замислилась на хвильку… Звісно ж, знайома: вона вже блукала нею раніше. І не раз. Але коли?

Кроки за спиною змусили занепокоєно обернутися. Утім, вуличка й досі була порожньою. Звідки ж були ці звуки?

Ось і їхній ліхтар! Та коханого немає. А він же завше чекав на неї тут… Де ж він? Чому не прийшов? Тривога нещадно терзала душу.

За спиною знову почулись обережні кроки: хтось шурхав сухим листям. Любка вкотре перелякано озирнулась, утім, погляд знову згубився в примарній порожнечі.

— Котра година, любочко? — скрипучий голос поруч полоснув по самому серцю.

Однак поряд не було нікого, лиш віддалік, у самому кінці темної вулиці, бовваніла висока постать у чорному вбранні й крислатому капелюшку. Де вона бачила цю постать? Кого вона нагадує їй?

— Котра зараз година? Знаю, в тебе немає годинника, проте мені конче потрібно знати, котра зараз година, — нав’язливий голос моторошним відлунням скрадався, здавалось, у самій свідомості Любки. — Я згубилась у часі, ти це розумієш? Мені конче потрібно знати, котра зараз година! Котра зараз година?! Котра година?!!

Раптом шалений здогад осяяв жінку: це ж та сама божевільна стара! Чому вона переслідує її? В’язкий страх міцно оповив усе тіло.

Любка хотіла кинутися геть, проте спіткнулась об якусь суху гілляку, що звідкись узялася під її ногами.

— Дай мені спокій, відчепися! — заплакала від безпорадності й, падаючи додолу, тієї ж миті відчула себе в міцних обіймах.

— Моя люба, що з тобою?

Вона розплющила мокрі від сліз очі й побачила Сашка, котрий лежав поряд із нею, осяяний місячними променями.

— Ти тут… — схлипуючи й втамовуючи тремтіння, видихнула. — Ти тут, зі мною…

— Так, звісно, я з тобою! — пригортав її до себе юнак. — Що трапилось? Поганий сон?

— Угу, — шморгнула носом Любка.

Вона намагалась заспокоїтися, втім, це сновидіння аж надто стривожило її. Весна, що раптом перетворилася на мертву осінь, дивна вулиця… і ця стара… Хто вона? Навіщо переслідує її? Чому напускає на неї такий немислимий страх? Та головне: чому зник Коханий? Невже вона більше ніколи не зустріне його? Що ж вона накоїла?..

Любка обійняла Сашка, і їй стало спокійніше. Добре, що він поряд.

— Все гаразд, заспокойся. — Юнак міцно тримав її у своїх обіймах. — Я з тобою.

— Добре, що ти зі мною. Дякую тобі за це… — схлипнувши, з вдячністю притулилась губами до його руки.

Він сидів за