Читати книгу - "Гірчичне зерно"

— Пане Михайле, дозвольте вас запросити на дамський танець. Прошу не відмовлятись: я знаю, що ви не вмієте танцювати.

— Мій товариш — Олександр Козловський.

— Пан Олександр не нудиться на Balu?

— О ні, прошу Пані Господині. Все це дуже інтересне…

— Безперечно. Навіть мені невідомо, чим сей Ваl закінчиться. Чи, може, пан знає?

— Можу вам виповісти з десять варіантів.

— Потім. Пане Михайле, танець скінчиться!

Панна Анна простягла до нього дрібну руку з ледве помітними голубими жилками.

— Якби я мала владу, то вилікувала би твого товариша, видерла його з пазурів смерті.

— Анно!

— Що «Анно»?

— Ти лишилася такою ж щирою і доброю…

— Ні, Михайле, я добра лише до нещасніших за себе. Горе й біда не роблять людину доброю. Вони її калічать.

— Тобі так погано жилося?

— Нудно, тому погано, — сказала досить голосно Анна і злякано озирнулася, чи хтось з танцюючих не почув її слів. — Ти й справді не вмієш танцювати. Давай ліпше сядемо. Ох, і натанцювалась я сьогодні! Таку маю роль…

— Ти ж жила не в цьому домі.

— Та він і не мій. Се для Balu. А я живу, де жила раніше. Тато вмер два роки тому, брати поженилися, то я сама з цьоцею. Пригадуєш цьоцю Магду?

Вона говорила вільно, весело, як говорила з кожним. І се боляче вкололо Михайла.

— Так, — сказав він.

— О, знов кличуть! — сплеснула руками Анна. — Але ж ми з тобою ще поговоримо, правда?

Вона підвелася, і Михайло, котрий щойно байдуже дивився на неї, нестямно захотів, щоб Анна лишилася коло нього.

— Не йди, — попросив він, але за шелестом власної сукні і музикою Анна не почула його благання.

Проводив її очима: як ішла вона до гурту молодіжі, далеко поважніша за своїх ровесниць; як ті про щось просять, і ось вона сідає до фортепіано. Він чує окремі звуки і не може вловити через шум мелодії. Такий щемливий спокій омиває Михайлову душу, що він не хоче рушатися з місця. Забуто всі приниження, знущання, які витерпів він у С. від оцих же людей. Хочеться вічно такого тепла; світла, музики. Боляче думати, що десь дзигар відбиває кожну годину, вкорочуючи людям віку.

Неподалік від нього стало двоє поважних панів, котрих він не пригадував. До нього долинала їхня розмова.

— Зле, коли жінка господарює, та ще така молода. Я нігди не чув, щоб на Balu головувала дівчина…

— Головувала? Господар — се бідна овечка на заріз. Спом’янете мої слова, пане Антонію, з панною Анною трапиться щось зле. Не кажу про смерть, але поміркуйте, чи чули ми ім’я хоч одного Господаря з тих, що були раніше? Все покриває тайна. Хто вони, чиї діти, чим заслужили таку честь, як їх обрано — ніхто не знає, а тим паче не пам’ятає. Мусять кожного разу вибирати по-інакшому.

— Пане Северине, то все новочасні штуки: емансипація, лотереї… Якби не лотерея, а якийсь людяніший спосіб, панна Анна не наражалась би на небезпеку, будучи властителькою виграшу, і ми б не сушили собі голову, що се має значити. Зле, кажу вам, зле!

— Ну, панна Анна не є емансипатка, боже збав. Сирота, до костьолу ходить…

— Е, то все попереду! Якщо за два, ну, за три роки не віддасться, то стане емансипаткою. Всі вони такі.

— Віддасться, хтозна… — задумливо мовив пан Северин. — Кажу, Ваl вимагає жертви. Хто з наших паничів схоче мати крульову за жону? Крульову майже без віна. Був би живий отець, він би, конечне, не пустив доньку на Ваl. Крутий був небіжчик…

— То правда. Не хтів ні з ким знатися, ухилявся від товариства, відколи вмерла йому жона. Анна, вважайте, сирота з трьох літ.

Тут до Михайла підлетів задиханий Місьо і майже крикнув:

— Ходи до неї! Кличе!

Аж старі пани урвали розмову й осудливо подивились на нього.

— Що? — наче зі сну збудився Михайло.

— Ходи! Вона кличе!

— А в чім річ?

— Боже, який ти нетямовитий! Просила тебе Пані Господиня, що ж тут незрозумілого? То її обов’язок — тішити гостей. Сказала:. «Місю, будь добрий, приведи мені пана адвоката Басараба, маю щось йому сказати».

— Власне, я збирався пошукати товариша. Він слабовитий і до того ж нікого не знає…

— Боже, Михасю, не можна ж бути таким неввічливим!

— Та йду, — повільно мовив Михайло і подумав без зла, але з неприємністю: «Ба, лишила мене ради товариства, а тепер кличе».

П’ять років тому в неї був дуже мінливий характер.

Анна сиділа в кріслі і, хоч довкола неї тлумилися гості, мала вигляд, ніби нікому до її персони не було діла.

— Сідай, — вказала йому місце поруч себе тоном господині.

Місьо лишився стояти, приглядаючись до них обох з веселою цікавістю.

— Я тобі не суддя, — мовила вона, дивлячись поперед себе.

— Я теж тобі не суддя, Анно.

— Тоді я буду