Читати книгу - "Новенька та інші історії"

нічого особливого. Просто я заклалася з хлопцями, що влізу в клас через вікно, й мені не пощастило, бо саме в той момент, коли я була на карнизі, увійшла Матильда. Я ж не винна, що її принесло швидше, аніж мала розпочатися алгебра… В результаті мене вигнали з уроку й зробили ганебний запис у щоденнику. В кепському настрої, я попленталась додому. Знову треба буде виправдовуватися перед матір’ю чи щось брехати… Якийсь час я була поглинута думками, вигадуючи різноманітні версії, які мали б виправдати мою поведінку. Бо ж довго приховувати запис у щоденнику не вдасться — наприкінці тижня мама його обов’язково побачить. Але й довго перейматися такими клопотами я не вміла. За мить я вже пригадувала захоплені й сповнені поваги погляди хлопців у той момент, коли мене уздріла на карнизі Матильда… Незважаючи на цю незначну прикрість, заклад я все-таки виграла й від того відчувала втіху!

Штовхнувши ногою двері, я зайшла у під’їзд. На сходовому марші перед моїм поверхом сидів чоловік. В засмальцьованій маринарці, неголений, з розкуйовдженим волоссям, скоцюрблений, тримаючи на колінах розгорнуту книжку… Здавалося, він змерз, бо обхопив себе руками — певно, аби зігрітися: кінець жовтня виявився досить холодним та дощовим.

— Вибачте… я, певно, перешкоджаю, — заговорив він, зауваживши мене, й схопився на ноги, даючи мені можливість пройти.

— Та нічого… — пробурмотіла я, роздивляючись його. Нечасто зустрінеш людину, яка сидить на сходах і читає книжку.

— Зайшов трохи зігрітися… Кепська погода… — чомусь винувато всміхнувся чоловік, впіймавши мій здивований та зацікавлений погляд. — І щоб не гаяти часу, вирішив почитати. Ось, знайшов на смітнику… Чудова річ! Моя улюблена в дитинстві. «Олівер Твіст» Діккенса. Не читали?

Я заперечно похитала головою.

— Тоді обов’язково почитайте!

— А як це — знайшли на смітнику? — запитала його я.

— А так… Збирався пошукати старих картонок, газет, паперу, щоб на макулатуру… І раптом книжка! Уявляєте? На жаль, коли книжки стають непотрібними чи зайвими, з ними дехто саме так і чинить — викидає, наче дрантя, на смітник. Це дуже сумно… — зітхнув він.

— Сумно, — погодилась я.

— А ви любите читати? — запитав чоловік.

— Люблю, — відказала я, — багато книжок дарував мені тато.

— Якщо бажаєте, я можу вам залишити цю книжку, — раптом запропонував він.

Трохи розгублена тією несподіваною пропозицією, я кивнула головою, і книжка вмить опинилася в моїх руках. Я відчула її запах. Запах старого пожовклого паперу і пилу.

— Ну ось, тепер я спокійний, — всміхнувшись, промовив чоловік, — я впевнений, ви не викинете її на смітник.

«Якийсь дивак…» — вирішила я. Дивним було те, що він сидів тут на сходах і читав книжку, яку знайшов на смітнику. І те, що звертався до мене на «ви». А може, він був не при здоровому глузді? І вигляд у нього надто пошарпаний і якийсь недбалий… А розмовляє, як пристойна й інтелігентна людина. І ще начебто не зовсім старий. Може, на десяток років старший від моєї мами. Щось в його обличчі здалося мені знайомим. У ньому було щось таке, що пригадало мені тата. Напевно, очі. Такі ж чесні, відкриті, глибокі, які були в тата…

— А ви алкоголік? — раптом вихопилось у мене, й за мить, схаменувшись, я навіть затулила рота рукою — як я могла таке запитати?

Та схоже, чоловік не образився, тільки знічено зітхнув.

— Так, це було… Коли померла дружина… Мене навіть вигнали з роботи. Тепер я безпритульний. А колись був математиком.

— Ого! А чого безпритульний?

— Все просто й банально — квартирні махінації. Напоровся на аферистів.

— І вам немає де жити?

— Пусте. Тепер я вчуся жити по-новому. За тих два місяці я встиг багато чого переосмислити і зрозуміти, — загадково промовив чоловік.

В ту мить мені стало його дуже шкода. «Погана людина не читатиме книжок і не матиме очей, схожих на татові», — вирішила я, а тому враз заговорила до нього:

— А знаєте, сьогодні мама зготувала борщ… Вона дуже смачно готує! Я запрошую вас на обід!

— Я й не сумніваюся в тому, що ваша мама дуже смачно готує, — відказав чоловік. — І я вам дуже вдячний, але це не зовсім зручно… Крім того, уявіть, що подумає мама, коли ви приведете додому такого волоцюгу…

— Мами немає вдома! І повернеться нескоро! — недбало махнула я рукою.

Здається, чоловік знову хотів заперечити — він невпевнено стенув плечем й похитав головою.

— Послухайте, якщо ви справді математик, допоможете мені з алгеброю? — раптом спало мені на думку. — Я її терпіти не можу, в нас контрольна, а мені зовсім не вдаються ті кляті рівняння. Крім того, Матильда, наша математичка, завжди до мене чіпляється!

— Ну, якщо контрольна і все так поважно, тоді я згідний, — всміхнувся чоловік.

— Згода! — я по-хлопчачому потисла йому руку. — Тоді ходімо? Але спершу все-таки пообідаємо, я страшенно зголодніла!

Він їв з неймовірним апетитом, немовби з захопленням, вишукано схиляючись перед смаком… Ще ніколи я не бачила, щоб їжу споживали з такою втіхою.

— Чесно кажучи, давненько так не обідав. І я вам дуже вдячний… Ваша мама справді дуже смачно готує! До речі, ми з вами так і не познайомилися. Оскільки я людина без жодних регалій, то так і звертайтесь до мене — просто Гнат. Ну що ж, після такого пишного обіду можна братися й до алгебри?

Гортаючи підручника, він задоволено всміхався, немовби знову побачив старого друга, за яким встиг занудьгувати, торкався сторінок, проводив пальцями по формулах, наче прагнув в такий чудернацький спосіб, як маг, відчути усі оті математичні заплутані таємниці, які приховували в собі складні й незбагненні на перший погляд завдання.

І в нього виявився справжній дар відкривати оті таємниці — просто, зрозуміло, оригінально, жартівливо, без надмірних зусиль, з якимсь захватом, що, здавалося, не залишило б байдужою найбайдужішу до