Читати книгу - "Очікування шторму"

— Ось ви кажете, Долинський… А думаєте, мені легко?

— Дуже чіпляється? — поморщився Матвій.

— Час і самим здогадатися…

— Ну то й що? — твердо відповів Матвій. — Ти порядна дівчина. А за порядними спочатку годиться упадати. Запропонувати руку й серце… Потім уже це саме…

— То коли було! — зітхнувши, заперечила Клавдія Іванівна. — Тепер усе навпаки.

— Ми на тебе надіємось, — якось в'яло, а може, просто засоромлено сказав Матвій.

— Буду старатися, — пообіцяла вона.

Увечері 7 квітня 1920 року над дачею купця Сизова піднявся поштовий голуб. У порт-депешнику лежала записка:

«8 квітня на Голубій дачі починаються чотириденні збори диверсантів-підривників під кодовою назвою «Семінар». Зважаючи на продовольчі атестати, на збори прибуває 42 чоловіка. По закінченні зборів диверсанти будуть заслані в тили Червоної Армії на територію Кубані й Північного Кавказу. Особливе значення надається дезорганізації робіт у Трудовій армії[5]. На зв'язок у Лазаревському вийти поки не маю можливості. Перепілка».

«На жаль, зміни у вдачі людини, в її поглядах на життя, на розуміння добра і зла відбуваються не тільки в кращий бік. Це давно відомо. Й навряд чи слід згадувати про таке прикре явище, якби воно не супроводжувалося воістину працьовитим провідником, ім'я якого — омана. З давніх-давен під цим словом розуміли дію помилкову, що приймалася, однак, за правильну, зі всіма наслідками, які звідси випливають.

Ворог істини — омана далеко не завжди буває ворогом тієї чи іншої людини, дозволяючи у відомий момент пом'якшити, виправдати вчинки і діяння непристойні, а часом і мерзенні».

Відкинувшись на м'яку спинку автомобільного сидіння і заплющивши очі, Долинський за звичкою складав рядки уявного роману.

У штабі йому трапилося на вічі агентурне донесення з тилу червоних:

«Оголошується постанова Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету Рад від 8 сього квітня про нагородження командуючого 9-ї армії тов. Уборевича — Губаревича Ієроніма Петровича Почесною Золотою Зброєю за заслуги, що виявилися в такому: тов. Уборевич — Губаревич Ієронім Петрович, будучи призначеним командуючим 9-ю армією, створив із неї могутню й грізну силу, здатну завдавати ворогові нищівних ударів. Далі, йдучи з частинами довіреної йому армії й переносячи всі труднощі похідного життя, тов. Уборевич особисто керував боями армії, яка завдяки цьому відіграла вирішальну роль у переслідуванні денікінських армій…»

Нагородили Золотою Зброєю… Він пам'ятав цього литовця ще по Петербурзькому політехнічному інституту. Там усе почалося з невинних читань Войнич і Чернишевського, а закінчилося підпільним гуртком. Найсумніше й насмішніше, що й Долинський входив у цей гурток. І спочатку просто так, за власним переконанням. Це потім він почав працювати на охранку. Й не без його допомоги Ієронім Уборевич став перед ковенським губернським судом…

Однак доля прихильно ставилася до литовця. Закінчивши Константинівське артилерійське училище, він став підпоручиком, а три роки згодом (хіба це строк!) — командуючим армією. Такій кар'єрі міг би позаздрити будь-який воєначальник.

Долинський розумів, що в Європі, у світі, куди він тепер прагнув, було б смішно розраховувати на подібний успіх.

Для цього існувало багато причин. Але головна — гроші. Вони були якщо не всесильні, то в усякім разі котирувалися вище багатьох людських чеснот.

Графиня Анрі виявилася реалісткою. Гріх не скористатися її порадою. І не тільки гріх, а й дурість…

Нехай його дії виглядають бридко. Не дуже благородно. Зрештою хіба реквізиція гірше за донос.

— Михайле Михайловичу, — сказав Долинський професорові. — Мене привів до вас обов'язок. Важкий, як і все наше кляте життя… У контррозвідку надійшли дані, що у вас є живописні твори, які становлять державну цінність. Мені доручено просити вас передати картини й ікони на збереження військовим частинам у зв'язку з більшовицькою небезпекою, що насувається.

— Картини — моя власність. А як відомо, біла гвардія воює саме за неї.

— Цілком правильно… Ви чудово розумієтеся на політиці, хоча ще недавно заперечували це.

— Тоді про що мова?

— Усе про те ж… Картини можуть потрапити до рук більшовиків, які просто поглумляться з них.

— Цього не станеться. Я не віддам свої картини нікому.

— Я розумію вас, Михайле Михайловичу. Й у душі гаряче підтримую. Але зрозумійте й ви мене. Я людина казенна…

— Продовжуйте, Валерію Казимировичу.

— Мені доведеться зробити обшук.

— У вас є ордер?

— Не будьте наївні, професоре. Хіба тепер до формальностей…

Сковородников ледь помітно посміхнувся.

— Шукайте. До речі, я не впевнений, що захід цей закінчиться успішно. Колекції у домі немає.

— Я був би щасливий, якби це виявилося правдою. — Долинський повернувся до козаків, що його супроводжували, і сказав: — Приступайте!

Увагу Долинського привернув насамперед годинник. Він стояв у великій кімнаті. Масивний. Дуже давній. І не йшов. Долинський подумав, що в цьому є якийсь секрет. Малоймовірно, щоб таку махину використовували як прикрасу.

Він повертів стрілки, хитнув маятник, потім наказав козакам відсунути годинника, та ніякого тайника за ним не виявилося. Заповзяті козаки, яким він ще до початку операції підніс по склянці самогону, перевернули горище, підвал, простукали стіни. Долинський сам зазирнув у топку великої, викладеної темно-синьою керамікою груби, висунув заслінку. Нічого! Трохи повагавшись,