Читати книгу - "Очікування шторму"

Смеркалося. Але море ще не втратило сонячного тепла й світла. Воно було зелено-рожеве, з іскорками…

Зважаючи на все, власник вілли — купець Сизов — був закоханий у голубий колір. Стіни великого двоповерхового будинку вилискували блакиттю, павільйони й лави в парку, що розкинувся до самого моря, теж були голубі. Навіть східці, які вели на довгу кам'яну терасу, здавалися зробленими із застиглої морської води.

На терасі біля вази з кущем бузку стояв чоловік у Цивільному. Він витягнувся в струнку, побачивши Долинського. Навіть приклацнув каблуками.

— Усе готово? — спитав Долинський.

— Так точно, ваше благородіє.

Долинський потягнув на себе двері. Масивні, дубові, з надраєним мідним кільцем замість ручки. Пропустив уперед Клавдію Іванівну.

Вона ввійшла сміло. Солдат-шофер ніс за нею валізу з одягом і клітку з голубами.

Четверо великих вікон, освітлених заходом, висіли, наче рожеві штори. Світло, що проникало крізь них, невірне й м'яке, лягало широкими смугами на величезний голубий килим, розпластаний посеред вітальні. В світлових плямах угадувався тонкий, химерний орнамент, який жовтим павутинням обплітав голубе поле. Клава подумала, що за нормального, гарного освітлення килим має колір морської хвилі.

Ліворуч у кутку на підставці з темно-бордового мармуру стояв бюст Петра І. Клава пізнала копію скульптури Растреллі. Деспотично гордий і суворий Петро був зображений у розкішному вбранні, при всіх регаліях. Він невдоволено і питливо зорив на прибулих, наче запитував: як ви осмілилися ступити на цей пишний килим? Хто вам дозволив?

— Бронза? — спитала Клава.

Долинський підійшов до скульптури, дав щигля Петру по лобі:

— Гіпс.

Повів рукою, запрошуючи Клавдію Іванівну ступити на східці, що сірим килимом сповзали до вітальні.

— Романтична дача, — сказала Клава. — Ми будемо тут працювати?

— На жаль, тільки чотири дні.

— Отже, ви каліф на годину?

— У наші дні інших каліфів не буває.

… Нагорі Долинський відчинив одні з численних дверей. І вони опинилися в кімнаті, невеликій, обшитій рожевим шовком. На тахті лежав килим. Блищав паркет.

— Тут ви можете відпочити. Прийняти ванну. Тим часом я подбаю про вечерю. Потім мені доведеться поїхати в Лазаревське. Нарада почнеться завтра. Я не думаю, щоб солдати охорони могли дозволити собі зайве. Однак на ніч про всяк випадок замкніть двері.

Долинський пішов.

Клавдія Іванівна роздивилася. Туалетний столик зовсім порожній. Крісло. Де ж вихід у ванну? Чи не це дзеркало в стіні? Вона трохи натискує на горіхову раму. Дзеркало нерухоме. А якщо так… Правильно. Дзеркало зникає у стіні, як двері у купе поїзда.

Напівтемна ванна зустрічає її вогкістю. Вузьке вікно, наче в лікарні, зафарбоване в білий колір. Вікно забите наглухо. Відчиняється лише невелика кватирка біля стелі. Щоб дотягнутися до неї, Клаві довелося залізти на підвіконня…

Вона залишила у ванній голубів. Подумала, що звідси, через кватирку, можна випустити птицю з голубограмою. Пригадалася розмова з Матвієм на явочній квартирі. Довга розмова, ґрунтовна…

Матвій пив чай із сухою малиною. І хрипло кашляв. Тому говорив він із болісними паузами. І в Клавдії Іванівни був час замислитися над його словами.

— Завдання тобі таке… Втекти з білими. Й утекти треба, зрозуміло, до приходу червоних. Тому я з тобою бесідую, але отримуєш ти завдання не тільки по партійній лінії… — У цьому місці він закашлявся, та так сильно, що навіть сльози виступили в очах на його обвітреному, скаліченому шрамом обличчі. — Але завдання це насамперед од розвідвідділу дев'ятої армії. Однак, оскільки мій друг Каїров не може побесідувати з тобою особисто, цю справу він передовірив мені.

Матвій подивився на неї, наче запитував поглядом, чи розуміє вона сказане. Й вона слухняно кивнула, ніби маленька дівчинка.

— Ти не будеш підривати склади, підпалювати казарми. І взагалі займатися будь-якою диверсійною діяльністю… На тебе інша надія. Здогадуєшся?

— Ні, — призналася вона.

— Ти повинна стати надійним, гарно законспірованим джерелом інформації. У тебе будуть зв'язківці… Через них ти отримуватимеш завдання від нас і передаватимеш зведення нам…

— А що я зможу передати? — спитала Клавдія Іванівна. — Біженцями запруджене все узбережжя… Що я побачу? В бік фронту проїхало п'ять возів, накритих рогожею. Пройшов взвод солдатів… Чого варта подібна інформація?

— Може, все-таки поп'єш чайку? — спитав Матвій.

— Мені й так жарко.

— Жарко чи ні, але ти не гарячкуй. Продуманий і цей бік справи, який тебе хвилює… Ми розраховуємо використати твоє вміння писати на друкарській машинці… Долинський….

— Ви…

— Не перебивай! — розсердився Матвій. Стукнув ребром долоні по столу. І чай хлюпнувся в широке волошкове блюдце. — Ти мене з думки збираєш гірше, ніж температура… Долинського ми потім ліквідуємо. Трохи пізніше, коли потреба в ньому відпаде…

Кімната, в якій вони сиділи, була великою, в ній пахло затишком і здобним тістом. Кілька пар дитячого взуття стояло в куточку біля дверей. На комоді сиділа лялька з голубим бантиком. Клавдія Іванівна любила в дитинстві гратися з ляльками. Їх було в неї десятки. І ганчір'яних, і гутаперчевих.

— Гаразд, — сказала Клавдія Іванівна. — Я все зрозуміла.

— Ти не зрозуміла нічого, — заперечив Матвій. — Долинський може влаштувати тебе тільки у військову організацію. Інших організацій тут просто немає. Звільнення Чорноморського узбережжя Північного Кавказу командування Червоної Армії вважає питанням кількох тижнів. Частина білих, очевидно, подасться у меншовицьку Грузію, хтось утече в Туреччину, хтось — у Крим до Врангеля. Ти повинна потрапити в Крим. Ми дамо тобі явки — в Севастополі, Ялті… В