Читати книгу - "Боцман з «Тумана»"

Напружуючись, узяв англійця на оберемок, відчув навколо шиї його важкі довгі руки. «Тільки три кроки, тільки три кроки», думав боцман, приміряючись, як би влучніше ступити на перший камінь. В обличчя бив змішаний запах шкіри, поту і якихось задушливо-солодких духів…

Він став на перший камінь, похитнувся, важкі руки льотчика дужче стиснулись на його шиї. Внизу стрибала і ревіла шалена піна. «Не дивитись, а то впаду…» подумав Агєєв… І в наступну мить був уже на тому березі, важко поставив льотчика на ноги.

— Олл райт, — хрипло сказав англієць, оправляючи комбінезон.

Агєєв розсунув листя, вони опинилися в ущелині. Обережно вів своїх супутників вузькою ущелиною вгору. Серце його почало битися все частіше і уривчастіше — він сам не розумів чому. «Невже від «фізкультури» над безоднею?»

І раптом пригадалася вся вчорашня розмова з командиром, темне від туги обличчя, прохання, яке зовсім несподівано прорвалось. І він здійснив мрію командира, привів йому дружину! Але в якому вигляді… І де залишився їхній син? Ось від яких думок усе частіше і частіше билося серце і стало важко дихати.

Він уже бачив яскраве небо, що мигнуло у трикутнику вгорі. Ущелина розширювалася, пахучий морський вітер дув в обличчя. Вже Фролов, скинувши з шиї автомат, вийшов із-за скелі, біг назустріч, сяючи очима.

Вони стиснули один одного в поривчастих мужських обіймах.

— А ми заждалися! — Фролов тряс руку Агєєва. — Молодець, що повернулися, товаришу боцман. І, бачу, з подвійним результатом… — украй здивований, він глянув на жінку.

— Поклич командира! — швидко сказав Агєєв, і сам не пізнав свого неначе простудженого голосу.

Жінка поруч з ним чекала нерухомо. Вона і не передчуває свого щастя! Льотчик чекав теж — у спокійній, невимушеній позі.

— Зніме пов'язку, зніме! — сказав йому Агєєв. Од хвилювання він забув усі англійські слова, перейшов на ту по-дитячому мимоволі перекручувану мову, якою дехто намагається говорити з іноземцями. Але потім, узявши себе в руки, знайшов потрібний вираз: — Тейк офф керчіф!

Льотчик зняв пов'язку, стояв, жмурячись від яскравого сонячного світла. Жінка обережно зняла свою. Її золотисте з білими нитками волосся розсипалося по плечах, вона розчервонілась під час підйому і в цей момент здавалася молодою і красивою.

Медведєв вийшов із-за скелі, що прикривала кубрик. Підходив широким квапливим кроком, перестрибуючи з каменя на камінь.

— Ну, старшина, з успіхом! А ми вже думали йти вас шукати…

Агєєв мовчав. Ось зараз командир кинеться до дружини… Треба відійти, не заважати…

— Хто це? — швидким дружнім шепотом спитала жінка. — Ваш начальник?

— Це? — Агєєв здивувався. — Це? Хіба не пізнали? Старший лейтенант Медведєв, ваш чоловік…

— Кого ви привели до нас у гості, боцмане? — запитав Медведєв, подивившись на жінку темними тужливими очима.

Усі з хвилину мовчали.

— А це… — боцман відступив на крок, він говорив повільно і чітко, — а це громадянка Медведєва, дружина російського офіцера, як вони кажуть… Втекла з німецького рабства… Дозвольте доповісти, товаришу командир, операція закінчена. Доставив льотчика в цілості. А чому ця громадянка назвалася вашою дружиною — хай сама розкаже… — Він не приховував обурення.

— Неначе вона по моїй душі чобітьми пройшла, — признавався він потім.

Жінка мовчала, льотчик запитально дивився на Медведєва.

— Спасибі за службу, боцмане, — уривчасто сказав Медведєв. — З громадянкою поговоримо окремо.

Підійшов до льотчика, взяв під козирок, заговорив по-англійському швидко, тільки, здалося Агєєву, дуже чітко вимовляючи слова. Так говорять росіяни, які навіть добре знають англійську мову.

— Просимо до нас, — сказав Медведєв, простягаючи руку. — Ви офіцер британського повітряного флоту?

Льотчик, широко усміхаючись, потряс руку Медведєва.

— Я командир ланки з авіаносця «Принц Уельський». Маю честь говорити авторським офіцером?

— Так, я радянський морський офіцер, старший лейтенант Медведєв.

— Приємно переконатися, що радянські офіцери так гарно володіють нашою мовою, — люб'язно сказав льотчик. — Дідько його бери, я, капітан О'Греді, не сподівався зустріти таке культурне товариство в цих проклятих горах. Навіть матрос зміг порозумітися зі мною.

— У нас вивчають мову в морському училищі, — холодно сказав Медведєв. — Вибачте, сер, але для нас це ще не ознака великої культурності… Крім того, у мене особисто була деяка практика. Ще коли був курсантом, мав приємність бути у Портсмуті з нашим військовим кораблем, був у Лондоні на святі коронації!

— Хай живе його величність король! — льотчик виструнчився, урочисто приклав руку до шолома. — То ви бачили Лондон? О, Лондон, Лондон! — мрійливо затуманились голубі очі, він витягнув з кишені хусточку, витер спітніле обличчя. — Але у мене є до вас і претензія, старший лейтенанте.

Вони підійшли до кубрика. Льотчик і Медведєв попереду, а трохи далі позаду — жінка поруч з мовчазним, настороженим Агєєвим.

— Ваш матрос…

— Він не матрос, він старшина, боцман, — поправив Медведєв.

— Так от, ваш боцман, — льотчик захвилювався, товсте добродушне обличчя налилося кров'ю, — він одібрав у мене револьвер, як у військовополоненого. Я протестую проти такого поводження, прошу повернути мені зброю.

— Старшина! — покликав Медведєв. Агєєв підійшов, став струнко.

— Капітан О'Греді скаржиться на вас. Ви відібрали у нього револьвер.

— Так точно, відібрав, — винувато сказав боцман. — Але я його загубив, товаришу командир.

— Як загубили?

— Вірніше сказати — упустив, коли ось їх через потік переносив. Сам не знаю, як це револьвер у мене з-за ременя випав. Його водою знесло.

Вони дивилися один одному у вічі. Медведєв хмурився, але боцманові здалося, що він побачив явне схвалення у погляді командира.

— Тепер я сам розумію, що схибив, — розвів руками боцман. — Але ж що пропало — не повернеш…

Медведєв повернувся до О'Греді.

— Я повинен вибачитися перед вами. Боцман загубив вашу зброю по дорозі. На нього буде накладено суворе стягнення.

О'Греді все ще витирав хусточкою обличчя, випуклі голубі очі блиснули гнівом. Він