Читати книгу - "Сучасна теория грошей, Рендал Рей"

Це порушує важливе питання. Завдання монетарної системи (з позиції емітента національної валюти) — перемістити частину ресурсів економіки в державний сектор; зі свого боку, податки створюють попит на необхідну для цього валюту. Уряду потрібен податок не для того, щоб одержувати дохід, а щоб забезпечити продаж праці, ресурсів та продукції виробництва за національну валюту. Більшість людей думає, що мета податку — формувати дохід держави, щоб вона могла дозволити собі витрачати. Різниця незначна, але висновки важливі. У державі не можуть закінчитися «необхідні для витрат кошти». Проте в суспільства може зникнути бажання продавати державі більше робочої сили, ресурсів та продукції за державну валюту — принаймні за фіксованою ціною. Щоб перемістити ще більше ресурсів, уряд міг би спробувати підняти ціни, які він сплачує (та це може не допомогти і водночас просто призвести до інфляції), або ж підвищити податки. Але податки підвищують не для того, щоб одержати дохід, а радше для того, щоб збільшити попит на валюту!

Проблема насправді не в «спроможності» уряду, а радше в його обмеженій здатності мобілізувати ресурси, бо часом він не може встановити та стягнути податки на достатньому рівні, щоб досягти бажаного результату. Уряд може завжди «дозволити собі» витрачати більше (тобто випустити більше валюти), але якщо він не може встановити податкових зобов’язань та вчасно стягнути податки, то економічні суб’єкти не будуть готові приймати національну валюту, продаючи державі товари та послуги.

Простішими словами, якщо населення вже оплатило податкові зобов’язання, які може стягнути уряд, а також заощадило трохи валюти для непередбачуваних обставин, воно дійде висновку, що не потребує національної валюти додатково. У такому разі підвищення податків могло б підняти попит на державну валюту (для сплати податків), що збільшило б кількість тих, хто продає урядові валюту. Доки уряд може встановлювати та стягувати більше податків, його реальні витрати будуть обмежені готовністю населення продавати йому товари та послуги за національну валюту. Це зумовлено тим, що для внутрішніх цілей (окрім сплати податків) більше використовується іноземна валюта. І якщо в розвинутих країнах це не проблема, то в країнах, що розвиваються, може бути серйозним обмеженням104.

У цьому параграфі ми припустили, що уряд витрачає та оподатковує, використовуючи валюту (банкноти та монети). На практиці уряди послуговуються чеками105 й дедалі частіше — електронними записами на банківських рахунках. Справді, уряд використовує комерційні банки для здійснення багатьох чи навіть більшості трансакцій, пов’язаних із власними витратами та оподаткуванням суб’єктів економіки. Далі ми опишемо «реальнішу» (порівняно із готівковою) схему фінансових потоків в оподаткуванні й державних витратах з використанням банківських рахунків. Така схема за своєю суттю не відрізняється від «готівкової», але все-таки вимагає розуміння банківських операцій, діяльності центрального банку та казначейства, про що йтиметься далі.

Блок: Відповіді на запитання читачів

Запитання: Ви стверджуєте, що національний уряд може купувати будь-що на продаж за свою власну валюту. Але чому тоді він не може вийти на ринки іноземних валют, отримати іноземну валюту, а тоді купити все, що продається в усіх валютах?

Відповідь: Тому що «танго танцюють удвох». Накладаючи податкові зобов’язання у власній валюті, уряд забезпечує умови, коли громадяни та суб’єкти господарювання його країни охоче продають або постачають робочу силу, товари та послуги державі за її ж валюту. Зазвичай національний уряд не може оподатковувати іноземців у їхній власній країні: це вважається зазіханням на суверенітет й уряд іншої держави не допустить такого податку (уявіть, якби Греція спробувала закрити свій дефіцит бюджету за рахунок стягнення податку з німців!).

Так, уряд Казахстану не може присилувати італійців платити податки у тенге. Щоб купувати речі в італійців, казахстанський уряд буде змушений використовувати євро. Слід, однак, узяти до уваги, що за свої товари та послуги італійці можуть погодитися приймати тенге, національну валюту Казахстану. У цьому випадку урядові Казахстану не доведеться зіткнутися з проблемою доступності. Проте італійці не хочуть приймати оплату в тенге. Тому казахстанський уряд може вийти на ринки «Форекс» й обміняти тенге на євро за ринковим обмінним курсом. У зв’язку із цим постає питання попиту на тенге на ринках «Форекс». Тенге, можливо, ніколи не закінчиться, однак валютний курс може змінитися не на користь тенге. У найгіршому випадку може не бути охочих купити тенге, навіть якщо валютний курс щодо євро необмежений. Хтось скаже: «Так це ж Зімбабве! Веймарська республіка!». Я не стверджую, що це неодмінно станеться. Я лише наголошую, що нам слід бути обережними з нашими заявами. На внутрішньому ринку держава може купити будь-що, що продається за її валюту. І може створити попит на свою валюту, стягуючи податки. Однак якщо товар продається лише в іноземній валюті, уряд Казахстану, ймовірно, не зможе придбати його за свої тенге, а отже, зіткнеться з реаліями валютних ринків.

У цьому параграфі ми повернемося до розгляду відмінностей між фінансовими запасами та потоками, а також спробуємо поміркувати про фінансову систему як про гігантське електронне табло на олімпійському стадіоні, що показує рахунок у грошовій одиниці обліку. Наші рахунки переважно обслуговують саме комерційні банки. Вони виконують платіжні доручення своїх клієнтів. Загалом такі платежі здійснюються на користь інших комерційних банків або центрального банку. Комерційні банки переказують кошти, використовуючи власні зобов’язання (зазвичай це залишки за поточними рахунками або депозитами на вимогу), номіновані в грошовій одиниці обліку. Зазвичай такі операції відбуваються в електронній формі, через бухгалтерські проводки за дебетом та кредитом, які змінюють баланси як комерційних банків, так і інших економічних суб’єктів.

Вище ми розглянули, що таке фінансові запаси та потоки, а також з’ясували, як вони пов’язані між собою (рекомендуємо переглянути попередню дискусію про запаси, потоки і їхній взаємозв’язок; нагадаємо: потоки накопичуються в запаси). Фінансові запаси та потоки номіновані в національній грошовій одиниці обліку. У цьому параграфі ми зупинимося на особливостях ведення рахунку запасів та потоків у грошовій одиниці обліку. І у зв’язку із цим звернемося до питання про зв’язок між «грошима» та «витратами» — з’ясуємо, як же ми «платимо» за товар.

Як нам уже відомо, грошова одиниця обліку — це майже завжди національна валюта, тобто грошова одиниця обліку, яку обрав уряд. Проте в деяких випадках рахунки ведуть в іноземній валюті. Ми обмежимося завданнями цього розділу й проігноруємо це ускладнення; припустимо, що весь облік, описаний тут, відбувається в єдиній національній одиниці обліку. Почнімо з прикладу найманого працівника, який отримує зарплату.

Уявімо, що, працюючи, найманий працівник одержує щомісячний потік заробітних плат, номінованих у грошовій одиниці обліку, та накопичує грошові вимоги до свого працедавця. У день оплати працедавець ліквідовує борг, виписуючи платіжне доручення на банк, який його обслуговує (уявімо також, що працівника та працедавця обслуговує один банк). Таке платіжне доручення містить розпорядження банку про перерахування зарплати з поточного рахунку працедавця на поточний рахунок працівника. По суті, у результаті його виконання зобов’язання банку перед працедавцем змінюються на зобов’язання банку перед працівником, які, знову ж таки, номіновані в національній грошовій одиниці