Читати книгу - "Поезії, що не ввійшли до збірок (1875-1898), Франко І. Я."

А люті вороги підкрадуються скрито,

Щоб замішати нам кукіль між яре жито.

Слабі ми, батьку! По Кавказ від Сяну

Слабі, розбиті на атомів дріб!

І кождий в серці люту носить рану,

Склада надії нерозцвілі в гріб.

І хто розбудить нашу «правду п’яну»?

І хто голодним дасть поживний хліб?

Тарасе, батьку, наш замучений пророче -

Чи скоро буде світ по тій страшенній ночі?

Написано 13 марта 1886 р., друковано тоді ж у часописі «Зоря», ч. 6, стор. 85.

Спасибі тобі, моє сонечко,

За промінчик твій - щире словечко!

Як промінчика не здобуть притьмом,

Слова щирого не купить сріблом.

В сльоту зимнюю, в днину млистую

Я дорогою йду тернистою;

Кого я любив, ті забулися,

А з ким я дружив - відвернулися.

Відвернулися та й цураються,

З труду мойого посміхаються,

В порох топчуть те, що мені святе,-

А недоля й тьма все росте й росте.

Важко дерево з корнем вирвати,

Друга давнього з серця вигнати.

Важко в пітьмі йти, ще й грязюкою,

Де брехня сичить вкруг гадюкою.

Та як радісно серед трудного

Шляху темного і безлюдного

Вгледіть - світиться десь оконечко!..

Так у горі нам - щире словечко.

То ж за дар малий, а безцінний твій,

Що, мов цвіт, скрасив шлях осінній мій,

За той усміх твій не вдослід журбі

Спасибі тобі! Спасибі тобі!

Написано д[ня] 27 січня 1887 р., досі не друковано.

Чи бач, на моїм стало, гарна крале!

Спасаючись з розбитого судна,

Посеред хвиль бушуючих, ревучих

Боровся я між смертю і життям,

Слабий, продроглий і тривоги повний.

З-посеред шуму хвиль безсильні руки

Я простягав до білої скали,

Що гордо, твердо шпиль свій піднімала

Над клекочущим пеклом.

Я молив

Її очима, стоном, не словами

О захист, о опору. Та куди там!

Окружена шипучим валом піни

І млою бризгів водяних, в котрих

Ламалось сонячне проміння й грало

Веселкою, пишалася вона

В тім строю брильянтовім, і зирнула

Згори на бідного плавця, і, усміхнувшись,

Сказала: «Тут не надійся нічого!»

Та ні, на моїм стало, гарна крале!

Плавець, хоч горем битий і безсильний,

Не потонув, а вибрався на сушу.

І з серця свого найглибших глибин

Він видобув могуче, остре слово

І вбив його в твою скальную грудь,

В твоє скальнеє серце. І довіку

Ти не забудеш бідного плавця.

І взір його, благаючий, безсильний,

Стоятиме важким докором вічним

Перед твоєю вбогою душею,

Як споминка утраченої долі,

Несповненого доброго учинку.

Отсе моя поб[іда], гарна крале!

27/XI 87

Не для того багатого, що брата здирає,

Що гріш богом, а братерство брехнею вважає;

Не для того щасливого, що зріс гарно, стиха

І не вірить в людське лихо, бо сам не знав лиха;

Не для того невинного із умом дитячим,

Що не вірить в людську злобу, бо її не бачив,-

Не для них сі співи-думи гіркі, сумовиті,

Ні для тих, що естетичним туманом повиті.

Багач скаже: «Якийсь дурень грає на сопівці:

Братство! Воля! Де вовки є, мусять бути й вівці».

А щасливий: «Завидющі у поета очі:

Сам нещасний, то вже в щастя й вірити не хоче».

А невинний крикне: «Пробі! Деморалізація!

Що він сам валяєсь в гнилі, то нам ще не рація!»

А естетик скаже: «Дух тут ненародний бачу:

Холодом з пісень тих віє на народну вдачу».

Строго судить пан естетик, та й по правді таки

Арістотелевим ліктем мірить «Гайдамаки».

Він нутром цілим не любить голих та голодних,

Спец’яліст від зберігання святощів народних.

Раз зробив коваль сокиру

В чародійську, дивну хвилю

І на диво всьому миру

Дав їй чародійську силу.

То не був звичайний знаряд,

Всім послушний і бездушний,

Але чільний, самовільний,

З тих, що мислять, поки вдарять.

Ще точилась на точилі,

А вже рвалась - самостійно

Проявиться в повній силі,-

Свого майстра цюк в коліно!

«Тю до біса! - крикнув з болю

Майстер і шпурнув сокиру,-

Війся ти собі по миру

І гризись сама з собою!»

І пішла сокира в люде -

Остра, зимна і блискуча,

Невгомонна і рішуча,-

Що то з нею в світі буде!

Всякий труд, усі задачі,

З чим для нас найтяжча справа,-

Все було немов забава

Для її стальної вдачі.

Розрубати перешкоди,

Розірвати перепони,-

Де о власні йшло вигоди,

О чужі не дбати стони,

Впиться комусь в м’ясо й кості,

Ще й з приятельським акцентом,

Рвати душу так, без злості

Лиш логічним аргументом,

Посолить найтяжчу рану

І ще й пальці в ню ввіткнути,-

Все те їй було до стану,

Наче так і має бути.

«Що за диво! - міркувала,-

Все мені так удається!

Все, що тільки я стрічала,

Кругом мене в’ється й гнеться!

Видно, я від всіх сильніша,

Що запори не стрічаю;

Від усіх я розумніша,-

Що їм годі, я кінчаю».

І все