Читати книгу - "Астра, Олександр Міхед"

справжнім знанням, що його жоден нобеліат не зміг би дати. Усвідомлення, що удар об бетон реальності вже буде зовсім скоро, пробирало сильніше за випивку. Ні нормальної роботи, самі лише схеми і афери. Ні нормальних стосунків. Комплекси, закладені Владою, не витравиш так просто, хоч би яким таємним знанням володів. Ні нормальної родини, де цей довбаний батько не був би, він мав здохнути. А якщо вже здох, то хай би зігнив іще раз. Йому взагалі цікаво, що з нами? Що зі мною? Як мені?!

І привид Вовчика, який чи то захищає мене і підказує, куди рухатись, чи то навпаки — затягує мене у вир нічних жахів і намагається щось мені сказати. Ні, в мене було набагато більше моїх проблем і демонів, аніж пошук примарного суспільного блага і щастя для всіх. Усе це я хотів пояснити Жорі, німий сліпець, навантажений алкоголем. Та як це все сказати, якщо сам до кінця всього не збагнеш?

І раптом свідомість пронизує розуміння — насправді хочеться лише одного — поговорити з Ірою, покатати її ще на гойдалці. Вона точно щось підкаже. Вона ж медіатор, а вони все мають знати.

Я намагаюсь підвестися з дивану, знайти поглядом Іру. Реальність іще раз здіймається, йде дев’ятим валом, і моє обличчя жорстко зустрічається з підлогою. Багряний килим із вензелем «а» не може пом’якшити моє приземлення.

На жаль, я не встигаю відрубитися повністю, і чую розчарований голос Жори:

— Заберіть звідси це тіло.

12

Не було ні снів, ні звуків. Повна темрява, без зірок. Морок, з якого я заново народжувався. Здіймався з темних вод, як острів. Архіпелаг болю і сумнівів.

Прокидання було болісним, щоправда, як будь-яке народження: похмілля перемножувалося на удар головою.

Неділя, останній день Семінару. День, коли нові світи вже створено, свідомості та особистості виліплено, і деміурги можуть, нарешті, спочити.

Апетиту не було, хотілося лише свіжого повітря.

Я йшов «альпійським селом», і нав’язливі питання дзижчали в похмільній голові. Що далі? Як мама? Чи знайду колись батька? І як жити після цього всього? І коли я, нарешті, знову побачу Іру?

Але я не знаю, що їй сказати. Може, запросити кудись? А якщо вона не живе постійно в Києві, або в неї хтось є? Хоч би Денис. Я зупинився спантеличено. І розсміявся вголос. Тільки не Денис. Здається, його посмішка дратувала не тільки мене. Бачиш, Іро, скільки у нас схожого. Хоча тобі, мабуть, не треба такого непевного, закомплексованого шмаркача, як я. Певно, потрібен хтось солідніший, зі статусом. У тебе на семінарах стільки серйозних людей зі зв’язками. А я що? Знову, втовкмачені Владою, комплекси, знову копирсання в собі та приниження, усвідомлення своєї нікчемності. Але.

Але цей тиждень багато чого змінив. Щось усередині мене вже не могло примиритися з Владою та її силою, її образом, що 25-м кадром постійно виринав перед моїми очима.

У напівпритомному стані, коли свідомість боролася над вирішенням конфліктів, що не мали рішення, ноги принесли мене до каплички ордену терновців. Усе було, як і минулого разу, — величезна кам’яна брила, огорнута туманом, всередині якої приховано жахливі письмена.

Одначе змінилися мої відчуття. Я доторкнувся до каменю, він був теплим. Здавалося, стіни пульсували, і якщо уявити, що світ — це жива істота, то тієї миті я був певен, що чую його стомлене серцебиття.

Я зайшов усередину, вітражі підсвічувалися ранковим промінням. Багрянцем фарбувалися стіни, проміння проходило склом, і зображення оживали. Катування людського тіла, канібалізм, трепанації, як у вар’ятському мультфільмі, перетікали з образу в образ. Внутрішній голос прошепотів: «Часом немає іншого шляху, тільки так. Так, тільки так». Думка і сам голос, здається, були чужими, але каплиця навіювала спокій. І якось уже не так важило, ким були насправді терновці, чи насправді вони завдали стільки горя. Значення мало лише одне — згода зі своєю долею, просто іншої в тебе ніколи не буде, не є. «Немає іншого шляху». Я знову розглядав жорстокі малюнки на стінах і чомусь наївно сподівався, що все це неправда. Не могло так бути. Можливо, це все лиш алегорія, метафора чогось іншого.

Все ілюзія.

Все брехня.

Хоча, певно, все набагато простіше. Терновці робили те, що «Астра» робила з нами впродовж цього тижня — виймали душу з тіла і препарували її, розколювали череп, фарширували мозок спеціями, підсмажували на вогні дискусій до потрібної їм смачної кондиції та хрусткої шкоринки.

Тушені душі.

Придушені туші.

Притишені крики.

Скривавлені тиші.

Внутрішній огидний голос нашіптував слова, грався зі мною. Під час вистави ми хоч би приблизно розуміли, чий голос пропускаємо крізь себе. Цей голос... Не знаю. Часом я чую його у своїх снах. Старий безумець, що втратив усе. Злидар, що розгадав усі загадки світобудови, але не збагнув найважливішого. Герой, що створював свою долю, але рок і фатум все одно забрали у нього все, що він любив. Сліпець, який прозрів, коли втратив усе.

Реальність була крихкою. Її межі непевними. Здоровий глузд примарним і, здавалося, за мить може зісковзнути в безумство.

Спокій розсіявся. Я бачив лише закривавлені стіни. Тисячі вбитих і знищених душ шепотіли крізь малюнки. Стіни пульсували. Кам’яна брила зіщулилась.

Я вибіг на свіже повітря. Примари не відступили, розчинившись у ранковому тумані.

Похмілля і релігія, хоч би якою жорстокою вона була, — речі несумісні.

Дійти іншого висновку тоді я не зміг.

***

За сніданком ми зустрілися з Ніною. Обійнялись як рідні.

— А де всі?

— Вже роз’їхалися. Багато хто ще вночі. Їхні водії ще зранку чекали відмашки. Зовнішній світ і так їм дав забагато часу на себе. Ти як? Кепсько виглядаєш.

Я змовчав.

— За тобою хтось заїде? — Ніна зробила паузу. — Чи знову будеш продиратися до Києва, як Мауглі? Чи ти себе сталкером тоді уявляв?

— З чого ти взяла? — тільки і зміг витиснути з себе, зашарівшись. Лишалося сподіватися, що це буде списано на ранкову прохолоду.

— Та тебе майже всі і так бачили, — Ніна зареготала. — Вибач, але це було дуже смішно, як ти накарачках скочувався в канави. І тоді, коли вийшов із лісу, як якесь чудовисько лісове.

Я втупився в тарілку. Нічого не змінилось. Я просто посміховисько для них усіх. Усе як завжди. Вся дружба, вся симпатія — це лише насмішка.

Все ілюзія.

— Годі тобі, не ображайся.

Все брехня.

— Повір, це справді було смішно. Але смішно було рівно до ранку. Коли почалися обговорення, — Ніна нарешті заговорила, здається, серйозно. — Тоді вже всі питання відпали...

З’явився офіціянт — біла сорочка