Читати книгу - "Принцеса для демона, Стефанія Лін"

– Лелька! Леля-я-я-я-я!

Дашка добігає до мене, нарешті, й епічно падає поруч. Швидко встає й хапається за мене, як за опору.

– Що робимо? – Питаю її стираючи з обличчя краплі дощу. Він посилюється, стіною стоїть між нами й хмарою батальйону, який із загрозливим виразом обличчя летить на нас.

– Тікаємо, Леля, тікаємо! Вони нізвідки взялись, уявляєш?! Ніби з повітря! – Кидає погляд на вбитого мною змія, хмуриться, але нічого не каже.

– Куди, Даш? Куди? – Шепочу.

Батальйону залишається кілька секунд до того, щоб зім'яти нас ногами, перетворити у калюжу, змішати з брудом.

Подруга смикає мене за руку й плаче. Ридає так, як ніколи у житті.

– Я не хочу помирати. Не та-а-а-а-ак!

Промовчую. А що сказати? Нас зметуть? Так. Знищать? Так. Хто винний? Сеер.

Несподівано перед нами виростає Шаала. Вона загрозливо гарчить на ціле військо гордливо задерши морду. Розревітись вже самій хочеться від її сміливості, але не можу собі дозволити. Якщо Кицюня вирішила нас захистити, то й ми не будемо стояти статуями.

– План такий: Шаала буде робити те, що планує, я буду торкатись їх, будемо сподіватись, що вони падатимуть й помиратимуть на місці, а ти...не знаю, кусайся, відбивайся. Роби будь-що. Ми не можемо померти так. Тільки не так!

Дашка киває головою й намагається прийняти бойову стійку. Їй правда це не вдається, ноги роз'їжджаються у багнюці, але це таке, головне настрій.

І тут ця хмара з людей майже не зносить нас з місця. Я, як можу торкаюсь їх обличчя, намагаючись знешкодити якомога більше, Дашка махає руками ніби млин, Шаала ж плигає на всіх кого може й кусається. Її рик розноситься відлунням степом, сягає навіть гірських вершин, а слідом несуться й наші голоси.

Військо збиває з ніг. Одночасно. Вони наче й не збираються нас вбивати, просто йдуть. Деякі з них падають на землю з обпаленою шкірою, деякі стікають кров'ю, та їх все ще надто багато.

Бачу, як один з чоловіків, а це напевно демон, адже очі чорніші за ніч, навіть білків немає, хапає Дашку за ногу й відкидає кудись. Інший відбиває Шаалу одним помахом руки. А потім мене хапають за волосся й змушують встати.

– Ти наречена Імператора? – Сичить мені в обличчя обдаровуючи гидким запахом з рота тварюка.

Плюю на нього й намагаюсь витягти волосся з рук.
Решта демонів оточують нас кільцем утворюючи стіну з живих тіл. І тепер зі мною ні Шаали, ні Дашки.

Я сама.

– Ти наречена?! – Кричить й відпустивши волосся б'є чимось схожим на биту в обличчя. Відчуваю, як з носа тече кров. Її металічний присмак у роті.

Ну чому печать розповсюджується тільки на шкіру?!

– Я служниця! Тільки служниця!

Демон хмуриться, а потім примружує погляд й сканує мене уважно, так, наче знає – брешу.

– Ти не звідси, так? Я відчуваю. Слабко. Але відчуваю. В середині ти не така, як ми.

Хочеться крикнути, що так, я не така, ось тільки навряд мені це допоможе хоч якось.

– Підеш з нами!

– Нікуди я не піду!

– Едель чекає на наречену Сеера! – Промовляє посміхаючись гидкою посмішкою й знову схопивши за волосся одним ривком змушує встати на ноги.

– Та чхала я на це! Ти маєш рацію, я не звідси! – Швидко кажу, дратуючись чому печать не розповсюджується на моє волосся. Було б дуже вигідно. А цей ще й ніби знає, що можу дотиком спалити, навмисно уникає моїх пальців, ще й сам закований в броню якусь. – Я з іншого світу. Невільниця Сеера! Якщо ти можеш врятувати мене від нього я тільки за!

– Вирішить Едель. – Сухо відповідає й на мить відпустивши волосся починає плести якісь магічні знаки руками. Вони опивають мене не гірше павутиння, обмотуючись сріблястими нитками навколо тіла.

– Ей, що це…

Останнє, що бачу: Сеера над головою. Він несеться прямо на нас розмахуючи могутніми крилами. Його обличчя схоже на маску вбивці, погляд палає, а сам він весь у крові. Погляд на нього і все зникає.

Ну як так? Де ж моє везіння?

____________________________________________

Що скажете, є здогадки чи якісь варіанти хто такий Едель і для чого йому Ліліана?)))