Читати книгу - "Принцеса для демона, Стефанія Лін"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Шремі ба! Малаа. Ай ка мер та мі Едель.
( Ти тільки подивись. Оце так подарунок Еделю)
Від страху, що скував ноги, навіть не можу змусити себе подивитись хто ж це говорить диявольською мовою. Забуваю про дощ, вітер, блискавки. Все це стає не важливим.
– Я вашою мовою ні бум-бум, але мені дуже не подобається тон! – Повертаюсь до двох нападників. А це демони. Ну просто, як у кіно, чесно. Тільки відмінність все-таки є: окрім чорних судин на все обличчя, їх погляд ясний і салатово-зелений, наче весняна трава. Але от шкіра, вона незвична, схожа на зміїну, або ящірки. Принаймні на перший погляд.
Змії, буду їх так називати, а їх двоє, роблять крок до мене й протягують свої руки. Відступаю назад. Щось зовсім не хочеться перевіряти дію печаті Сеера у житті.
– Слухайте, я ж і дотиком вбити можу. Не рекомендую. Дуже й дуже не рекомендую. – Голосно кажу їм намагаючись перекричати звук вітру і громовий гуркіт над головами.
Дощ ллє стіною зовсім не переймаючись, що скоро потопить всіх нас. Прямо великий потоп. Тільки Ноя і ковчега не вистачає для порятунку. Тільки я б в цей раз не брала кожні тварі по парі, облізли б. Обрала б найкращих і найдобріших. До слова, Сеер би туди не увійшов.
– Мі арта? (Ми тебе не розуміємо) – кажуть ці зміюки-демони. – Альда надте.
Один з них підплигує до мене й хапається за руку. Різким рухом намагаюсь її вирвати від огиди та страху, але ноги плутаються, тож драматично падаю на землю й тягну за собою нападника. З ним чомусь нічого не відбувається. Від подиву лише розширюються зелені очі й летить на мене.
Інший щось кричить над нами обома, коли приземляємось. Боляче б'юсь об багнюку, подих вибиває демон зверху, гепнувшись на мене всією вагою.
– Та щоб тебе! – Гиркаю й відштовхую його впираючись долонями в обличчя та шию. І тут бачу…
Господи, це страшно.
Демон кричить, котиться по мокрій землі й хапається руками за обличчя й на моїх очах здирає шкіру, котра неначе вигорає на ньому, як папірчик. Клаптями, на краях чорним кольором. Його друг кричить від жаху й плює в мій бік та тікає у саму гущу подій, певно вирішивши, що зв'язуватись зі мною дійсно не найкращий варіант.
– А я попереджала. – Задоволено буркаю. Сідаю та намагаюсь скинути з себе залишки бруду, але це нереально в умовах зливи. Скільки не стараюсь, все марно. Багнюка тепер мій друг. Супер.
Найобразливіше те, що тут ніде немає ароматної ванни в якій можна було б змити це все, тож ходити мені схожій на Кікімору довго.
Змій все ще кричить і здирає шкіру далі. Я б подивилась на цю справедливість у дії, ось тільки не можу себе пересилити. Запах горілої плоті так і розриває нюх, тож відвертаюсь стримуючи блювоту.
– Боже, ну за що мені це! – Б'ю руками по землі від злості. – Мало того, що попала, ще й людину вбила. – Клятий Сеер. Все він винний. Він!!!
Ніхто не чує моєї палкої промови Всесвіту. Ніхто не може й чути. Але стає трішки краще, неначе змогла викинути з себе частину гніву й знову відчути голову чистою. Принаймні на якийсь час, тим паче, що тут особливо й не має коли перейматись складнощами, постійно потрібно про щось думати та складати плани.
– Марарт! Мратат!Мі канте лепра краг! – Кричить за спиною нападник. І дощ його не гасить. От вам і печать у дії.
Я тепер вбивця? Так же виходить? Щось мені це не подобається. Зовсім-зовсім не подобається.
А все через Демоняку, все через нього. Він винний у цьому! Я не хотіла нікого вбивати. Не хотіла.
Встаю рачки, трішки ковзаю ногами по багнюці й нарешті вдається вирівнятись й уникаючи дивитись на землю, спостерігаю за тим, як там проходить бій. А він на щастя, а може й ні, хто знає, проходить непогано. Сеер своїми крильцями розмітав половину нападників по землі, іншу ж проштрикнули мечами. Звісно, бачу й воїни Імператора поранені, та й сам він майже не весь у крові, але чомусь мене тішить перемога. От якось не хотілося б потрапити з одних рук в інші. Ці ж вже рідненькі, свої. Нехай і демонячі!
Так і стою до того часу під зливою та поривами вітру, повністю не відчуваючи від холоду ні ніг, ні рук. Чомусь не можу змусити себе зробити хоч крок, навіть відійти від мертвого нападника. Але й дивитись на нього не можу. Все у мені тремтить чи то від негоди, чи то від пережитого. Не знаю та й не хочу знати. Все про що мрію зараз – ванна. Гаряча ванна. Запашний гель для душу й суші. Так, можна було б суші.
– Лелька! – Голос Дашки вириває з заціпеніння. Повертаюсь до неї обличчям й приростаю ногами до землі.
– Ну як так? – Майже не плачу від розпачу.
Позаду Дашки біжить майже не цілий батальйон людей, ну гаразд, вони просто схожі на людей. А так хто знає хто це такі. Тут здається крім служниць взагалі людей немає, хоч і у цьому важко бути впевненою.
– Лелька-а-а-а-а!
Голос подруги несеться всюди не гірше грому. Вона, бідолашна, падає кілька разів заплутавшись ногами у спідниці. От не дарма я зробила вибір на користь штанів та чоботів, не дарма! Мені здається, що це взагалі чоловіки вигадали ці сукні, щоб уповільнити нас.
Махаю подрузі рукою, щоб бігла швидше, а сама ганяю у голові, що робити. Бігти до Сеера? Не варіант, він все ще зайнятий залишками бою. Хто його знає чи врятує нас, особливо мене: проблемну наречену. Бігти до лісу? Далеко. Не встигнемо, як ця хмара позаду Дашки вже змішає нас з землею ногами. А що ж ще робити? Ну не буду ж я розраховувати, що всі вони виявляється чоловічого роду й торкатись до них. А торкатись наскільки зрозуміла потрібно до оголеної шкіри.
Але інших варіантів немає. Нам не втекти. Навіть втрата свідомості не врятує.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Принцеса для демона, Стефанія Лін», після закриття браузера.