Читати книгу - "Попелюшка з Франківщини, Марія Євтушенко"

Олена

   Вівши Розочку до стійла, я старанно приховую сльози, які так і прагнуть випхатись назовні й подихати свіжим повітрям, але тварини все відчувають значно краще, ніж люди. Кобила, яка йде позаду мене, запихає свою морду між моїм тілом і рукою й, опустивши голову, мовчки топає за мною. У той час, коли мої кроки тихі, адже капці я не взула, копита Розки відбиваються у моїй голові щемлячою думкою про швидку розлуку. 

   Завівши кобилу до стійла, я окидаю його оком. Цокаю язиком, помітивши, що води після ночі на самому дні.

   — Я зараз повернусь, — повернувшись до Розки, я усміхаюсь кутиками губ, які одразу ж хмуряться, коли бачу себе у великому, каштановому оці. — Не жуй соплі, подруго, — гладжу її по боці, — я ж не на Марс лечу! 

   — Фр-р… — прилітає мені у відповідь.

   Поки Розка зі мною на пару не розвела дощів у її сухому стійлі, я поспішаю на вихід, прихопивши з собою відро.

   — Доброго ранку, Оленко, — чується, тільки-но мій ніс висовується з будівлі.

   Озираюсь, адже в душі щось стрепенулось. Дивакувате вітання.

   — Доброго, — киваю хлопцеві й, зігнувшись, ставлю відро біля крана. Натискаю кнопку і, коли вода починає литися, вирівнююсь. Пробігаюсь поглядом по супутникові. 

   Він стоїть навпроти такий задоволений з самого ранку, що аж лячно! Між пухлих губ затиснута соломина, а шапка спадає на очі, приховуючи частину обличчя від ранкового проміння, та я не можу не помітити бісиків у них.

   — І чому це ти такий задоволений? — складаю руки на грудях. 

   Якось машинально захотілось закритись, адже від скакань, ранкової роси, яку я щедро збирала своєю подертою нічною сорочкою, стало ніяково. Здавалось, буцімто я стою голяка, хоча я близька до цього.

   — Та так, — ледь не муркоче.

   Відводить погляд від мого обличчя тільки для того, щоб зігнутись і вимкнути потік води, який встиг наповнити відро по самі вінця. Але це моє припущення, а з боку співрозмовника прорахований хід — він смачно обмацує мої ноги своїм блискучим поглядом.

   — А не зарано ви, — навмисне переходжу на такий жаргон, — вирішили потупцювати саме тут? Чи, може… — замислююсь, намагаюсь скласти слова у словосполучення, яке мало б виходити з рота дівчини, а не місцевих хлопчаків. — Ви вирішили прокинутись ні світ ні зоря й попрацювати вилами? Там стійла почистити, свиней вигнати, корів подоїти… 

   — Можете, — ставить він наголос на останній склад й окидає слизьким поглядом мої руки, які так і залишились складеними на грудях. Але тепер я вирішую притиснути їх ще більше, а заодно насварити на себе за зовнішній вигляд. Ще мені олійних поглядів бракувало! — Не продовжувати весь список робіт. 

   — Тоді я не проти почути відповідь на питання: якого дідька ти тут вештаєшся ні світ ні зоря?! — гримаю з натиском.

   — Вам правду? 

   — Ні. Криво-косу брехню! — фиркаю на манеру Розки.

   — Ну, якщо вже дуже криву й косу… — замислюється той, дивлячись не в мої очі, але й не на тіло в одній сорочці — цього разу співрозмовник пішов далі. Точніше, нижче! Він дивиться на мої босі ноги, і так прискіпливо, що сирітки пурхають назовні усюди, де тільки можна, навіть у п'ятках! — То я не просто так прокинувся з першим півнем і прийшов сюди.

   — Мені все так зрозуміло, що аж очі сліпить! — саркастично сміюсь, поки внутрішній голос кричить: “Лиши це гниле діло! Розка чекає, поки ти тут ляси точиш!”

    — Люблю твій норов, — в кінці фрази, яку я надто швидко переварила, давлюсь повітрям. Вперше ця персона дозволяє собі такі перли!

   Чомусь пригадую, як мама поклала мені на чоло свою долоню і перевіряла наявність температури, а все це було рівно після того, як я бовкнула про сон за участю єдинорогів. Ось і в мене виникло бажання прикласти свою долоню до засмаглого чола і перевірити, чи з його температурою все гаразд, а то ж раптом мізки плавляться, а я-то тут туплю. Не рятую бідолаху!

   Напевно, я б так і зробила, та вчасно зрозуміла, що моя сорочка досі прилипає до тіла то там, то тут. 

   — Бабусина м'ясорубка краще меле, ніж твій язик!