Читати книгу - "Цілодобова книгарня містера Пенумбри, Робін Слоун"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я заходжу до алкомаркету на розі, щоб купити чіпсів.
Протягом наступних двадцяти хвилин я стою на тротуарі, бездумно жую чіпси, витираючи руки об штани, без найменшого поняття, що робити далі. Іти додому й прийти завтра? Пошукати Пенумбру в телефонному довіднику і спробувати йому зателефонувати? Маячня. Я добре знаю, що не знайду Пенумбру в телефонному довіднику, до того ж я й не знаю, де взяти той довідник.
Отак я стою, силкуючись придумати якийсь розумний план дій, аж раптом помічаю знайому постать, що якраз чимчикує вулицею. Це не Пенумбра, він так не ходить. Це… це міс Лапін. Я присідаю за сміттєвим баком (з якого це дива я присідаю за сміттєвим баком?) і дивлюся, як вона квапиться до книгарні, наближається на достатню відстань, аби розгледіти, що всередині жодної душі, і легенько скрикує, а тоді кидається до вхідних дверей, стає навшпиньки і, притиснувшись носом до скла, читає оголошення «ЗАЧИНЕНО (AD LIBRIS)», без сумніву, вбачаючи в цих трьох словах якийсь глибокий зміст.
Потому вона крадькома роззирається навколо, і, коли блідий овал її обличчя повертається в мій бік, я вбачаю в її виразі прихований страх. Вона розвертається й тупцяє туди, звідки прийшла.
Я викидаю пачку з чіпсами в смітник і йду за нею.
Лапін звертає з Бродвею на доріжку, що веде до Телеграфного пагорба. Вона не збавляє швидкості навіть тоді, коли рельєф починає здійматися вгору. Хто б міг подумати, що ця химерна бабця має стільки сил. Я сопу й хекаю, квапливо крокуючи за квартал позаду, і ледь за нею встигаю. На пагорбі понад нашими головами стримить Вежа Койт, змазаний сіруватий обрис на тлі безпросвітного чорного неба. Десь посередині вузенької вулички, що огинає контур пагорба, Лапін зникає.
Я біжу до того місця, де бачив її востаннє, і натрапляю на вузькі кам’яні сходи, втиснені в бік пагорба. Вони схожі на провулок між будинками і стрімко тягнуться вгору, затінені переплетінням гілок. Хтозна-як, але Лапін уже піднялася до половини.
Я пробую погукати її: «Міс Лапін!» — та я геть захекався і, замість кричати, хриплю. Я прокашлююсь, невдоволено буркаю, нахиляюся вперед і йду за нею.
На сходах тихо. Світло падає лише з крихітних віконець, розміщених високо в будинках, що здіймаються по обидва боки. Воно розхлюпується на гілки вгорі, які гнуться під вагою темних слив. Попереду вчуваються голосний шурхіт та різноголосе ґелґотання. За мить зграя сполоханих диких папуг, спритно маневруючи тунелем із переплетених гілок, виривається на відкритий простір нічного неба. Кінчики їхніх крил черкають мене по голові.
Трохи далі згори долинає різке клацання, риплять двері, а тоді зі смужки світла виростає великий квадрат. На мить його заступає тінь переслідуваної, і світло зникає. Розмарі Лапін уже вдома.
Я дістаюся до майданчика й опускаюся на сходинку, аби перевести подих. У цієї жіночки нічогенька витривалість. Може, вона легка й кістки має, як у пташки. Може, вона ходить, не торкаючись ногами землі. Я дивлюся вниз, на дорогу, якою ми прийшли, і крізь мереживо чорних гілок ген-ген унизу бачу вогні міста.
Усередині дзенькають і брязкають тарілки. Я стукаю у двері міс Лапін.
Залягає довга сторожка тиша.
— Міс Лапін? — гукаю я. — Це Клей із… е-е-е… із книгарні. Продавець. Я лише хотів у вас про дещо запитати. — А може, і не про дещо, а про все.
Знову западає тиша.
— Міс Лапін?
Я бачу тінь, що затуляє смужку світла під дверима. Вона якусь мить вагається, а тоді замок скрегоче і з-за дверей визирає міс Лапін.
— Вітаю, — лагідно каже вона.
Її помешкання скидається на нору гобіта-бібліофіла — низенька стеля, зусібіч обступають стіни, і де не глянь — усе книжки й книжки. Приміщення маленьке, але досить затишне. Повітря пахне корицею й трішки марихуаною. Крісло з високою спинкою повернене до ошатного каміна.
Лапін не сідає в крісло. Вона задкує в куток схожої на камбуз кухні, якомога далі від мене, тільки б не бути зі мною в одній кімнаті. Гадаю, вона вистрибнула б у вікно, якби змогла до нього дістатися.
— Міс Лапін, — кажу я, — мені потрібно зв’язатися з містером Пенумброю.
— Може, хочете чаю? — питає вона. — Так, вип’єте чаю, а тоді підете у своїх справах. — Вона возиться з важким мідним чайником. — Молодь така заклопотана вечорами, усюди треба встигнути, з усіма зустрітися…
— Насправді я мав би зараз бути на роботі.
Її руки, що застигли над конфорками, здригаються.
— Аякже, так, не хвилюйтеся, для вас знайдеться стільки робіт…
— Я не шукаю роботу! — Уже спокійніше я продовжую: — Міс Лапін, я серйозно. Мені потрібно зв’язатися з містером Пенумброю.
Лапін мовчить, та за мить озивається.
— Є стільки професій. Ви могли б стати пекарем, таксидермістом, капітаном порома… — На цих словах вона повертається й чи не вперше за весь час дивиться прямісінько на мене. У неї сірувато-зелені очі. — Містер Пенумбра поїхав.
— А коли він повернеться?
Лапін нічого не відповідає, вона просто дивиться на мене, а тоді повертається до чайника, який уже почав шипіти й підстрибувати на конфорці її невеличкої плити. Іскриста суміш цікавості й страху просочується в мій мозок. Я змушений ужити крайніх заходів.
Я витягаю свій ноутбук — мабуть, найпрогресивніший з усіх технічних пристроїв, що будь-коли перетинали поріг цієї гобітської нори, — і ставлю його на стос важких томів — усі вони із «Захмарної колекції». Лискучий ноутбук видається безпорадним прибульцем, який марно намагається знайти своє місце поміж високих землян. Я відкриваю його — освітлені нутрощі прибульця виставлено напоказ! — і завантажую свою візуалізацію, а Лапін тим часом несе до мене два блюдця з чашечками чаю.
Вона зиркає на екран, упізнає в 3D-моделі книгарню і, ледь не випустивши блюдця з рук, із брязкотом ставить їх на стіл. Сплеснувши в долоні, вона схиляється до екрана й дивиться, як набуває форми миготливе дротяне обличчя.
— Ви знайшли його! — скрикує вона.
Лапін
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Цілодобова книгарня містера Пенумбри, Робін Слоун», після закриття браузера.