Читати книгу - "Дев’ять життів Крістофера Чанта"

чекали на лагодження від Крістофера. Тепер же вона виглядала ще більш невпорядженою. Столи й килими було зсунуто до стін, щоб звільнити підлогу, на якій крейдою було намальовано схему. Крістофер зацікавлено глянув на зображення, міркуючи, який це має стосунок до Матусі. Це була п’ятикутна зірка, вписана в коло. Він глянув на Татка, який був явно задоволений, а потім на Доктора Поусона, який виглядав так, як завжди. 

— Для тебе новини, Чанте, — сказав Доктор Поусон. — Я багато тестував тебе за ці останні тижні — не вирячайся, хлопче, ти не знав, що я це роблю, — і кожен із цих тестів показав, що в тебе дев’ять життів. Дев’ять життів і дар однієї з найсильніших магій, які я будь-коли бачив. Звісно, я зв’язався з Ґабріелем де Віттом. Так сталося, що я знаю, що він роками шукає наступника. Звісно, все, що я отримав у відповідь, — купу бздурів про те, що вони вже тестували тебе й тільки час змарнували. Ці чинуші… Не міняють думку, поки смажений півень у зад не дзьобне. Тож сьогодні, коли клопоти, яких завдала мені твоя Матуся, дали мені той привід, якого ми потребували, я заткнув їм пельки. Вони спеклися, Чанте. Зараз вони пришлють людину, що доправить тебе до Замку Крестомансі. 

Тут його перебив Татко, наче не міг стриматися. 

— Це саме те, на що я сподівався, синку! Ґабріель де Вітт стане твоїм офіційним опікуном, і після належної підготовки ти станеш наступним Крестомансі. 

— Наступним Крестомансі? — відгукнувся Крістофер. Він втупився в Татка, знаючи, що тепер не зможе обрати для себе кар’єру гравця у крикет. Усе вирішено. Його мрія про те, щоб стати відомим гравцем зблякла, запалася і розвіялася на попіл. — Але я не хочу… 

Татко подумав, що Крістофер не зрозумів. 

— Ти станеш дуже значним чоловіком, — сказав він. — Ти наглядатимеш за всією магією в цьому світі й запобігатимеш усякому лиху, скоєному з її допомогою. 

— Але… — сердито почав Крістофер. 

Було надто пізно. Туманні обриси людини виокремилися всередині п’ятикутної зірки. Вони згустилися в блідого опецькуватого юнака з довгастим обличчям, вбраного дуже стримано — сірий костюм й широкий крохмальний комірець, який очевидно був для нього затісним. Він тримав штуку, схожу на телескоп. Крістофер пригадав його. Юнак був одним із людей у лікарняній палаті, коли всі подумали, що Крістофер помер. 

— Доброго ранку, — сказав юнак, виходячи із зірки. — Моє ім’я Флавіан Темпл. Ясновельможний де Вітт прислав мене перевірити вашого кандидата. 

— ПЕРЕВІРИТИ ЙОГО! — крикнув Доктор Поусон. — Я вже це зробив! За кого ви, хлопці, мене маєте? — він закотив очі й сердито зиркнув на Татка. — Чинуші! 

Флавіан Темпл, очевидно, сприйняв Доктора Поусона так само насторожено, як і Крістофер. Він ледь здригнувся. 

— Так, Докторе, ми знаємо про це. Але мої приписи передбачають підтвердження ваших результатів перед дальшим провадженням. Чи міг би хлопчина зайти у пентаграму? 

— Іди, синку, — сказав Татко. — Стань всередину зірки. 

Із відчуттям люті й безсилля Крістофер ступив усередину накресленої крейдою схеми і стояв там, поки Флавіан Темпл розглядав його в цю телескопоштуку. «Має бути спосіб прикинутися, ніби в мене одне життя», — подумав він. Мусить бути! Але він уявлення не мав, як би це зробити. 

Флавіан Темпл нахмурився. 

— Я зміг розгледіти тільки сім життів. 

— Він вже втратив ДВА, ти, товсте тупе щеня! — проревів Доктор Поусон. — Вони тобі що, нічого не сказали? Скажи, йому Крістофере! 

— Дотепер я вже втратив два життя, — Крістофер усвідомив, що промовляє це вголос. На схему було накладено якесь замовляння. Інакше б він усе заперечував. 

— ВТОРОПАВ? — заревів Доктор Поусон. 

Флавіан Темпл спромігся обернути здригання на ввічливий уклін. 

— Я зрозумів, Докторе. В такому разі, я, звісно, заберу хлопця для подальшого інтерв’ювання Ясновельможним де Віттом. 

Від цього Крістофер пожвавішав. Можливо, зрештою, не все вирішено. Але Татко, здавалося, вважав, що так воно і є. Він підійшов і пригорнув рукою Крістофера за плечі: 

— Прощавай, синку. Це робить мене дуже щасливим і гордим чоловіком. Попрощайся з Доктором Поусоном. 

Доктор Поусон також поводився так, ніби все було вирішено. Його крісло викотилося вперед, і він наставив на Крістофера великий багряний бананопалець. 

— Бувай, Чанте. Не бери в голову їхні канцелярські тари-бари. Цей Флавіан — дурний чинуша, як і всі вони там. 

Коли Крістофер потис багряний палець, стара пані Поусон матеріалізувалася, сидячи в білосніжній нічній сорочці на бильці крісла Доктора Поусона, тримаючи своє в’язання, згорнуте в смугастий вузол. 

— Прощавай, дитинко, — сказала вона. — Ти бездоганно читаєш. Це подарунок, який я зв’язала для тебе. Він наповнений захисними замовляннями. 

Вона нахилилася вперед і обгорнула плетиво навколо Крістоферової шиї. Це був шарф три метри у довжину, посмугований кольорами веселки. 

— Дякую, — ввічливо сказав Крістофер. 

— Просто посунься… ммм, Крістофере… але не виходь із пентаграми, — сказав Флавіан. 

Він ступив назад всередину крейдової розмітки, зайнявши більше половини простору, й ухопив Крістофера за руку, щоб утримати його всередині. Стара пані Поусон помахала висхлою рукою. Більше ні слова не було сказано, але Крістофер опинився в зовсім іншому місці. Це було навіть більш приголомшливо, ніж коли Татко вивіз його зі школи. 

Тепер Крістофер і Флавіан стояли в набагато більшій пентаграмі, вимощеній із білих каменів чи плиток, вбудованих у підлогу височезного приміщення зі скляним куполом високо над головою. Під скляним куполом пишні сходи з рожевого мармуру спірально розгорталися до наступного поверху. Величні інкрустовані двері зі статуями зверху, розташовані по колу, вели із приміщення в різні боки, — над найвеличнішими, крім статуї, був іще й годинник, — а велетенська кришталева люстра висіла під скляним куполом на довгому ланцюзі. Позаду Крістофера, коли він обернувся подивитися, були величезні вхідні двері. Він зрозумів, що стоїть у парадному холі дуже великого палацу, але ніхто й не думав розповідати, де він опинився. 

Навколо викладеної плиткою пентаграми стояли люди, чекаючи на них. «І яке ж величне похмуре видовище становить ця група!» — подумав Крістофер. Усі вони, й чоловіки, й жінки, були вбрані однаково — у чорне та сіре. От лише чоловіки мали сліпучо білі комірці й манжети, а жінки — охайні мітенки чорного мережива. Крістофер відчував їхні погляди — оцінювальні, несхвальні, холодні. Він збігся під цими поглядами в дуже маленького нечупару і усвідомив, що носить один і той же одяг, відколи залишив школу. Перш ніж він устиг зробити щось, крім як роззирнутися, чоловік із маленькою клинцюватою сивою борідкою підступив до нього і забрав смугастий шарф. 

— Це йому не знадобиться, — сказав чоловік, дещо шокований шарфом. 

Крістофер подумав, що чоловік і є Ґабріель де Вітт, і вже був готовий зненавидіти його, аж поки Флавіан сказав: 

— Звісно ні, Докторе Сімонсоне, — і ніби перепрошуючи за Крістофера, — це йому дала стара пані, ви знаєте. Варто мені?.. 

Крістофер все одно вирішив зненавидіти старого чоловіка. Одна з пань, маленька товстунка, зробила крок вперед. 

— Дякую, Флавіане, — сказала вона в категоричній командній манері. — Тепер я відведу Крістофера до Ґабріеля. Йдіть за мною, юначе. 

Вона повернулася і вихором понеслася до рожевих мармурових сходів. Флавіан злегка підштовхнув Крістофера ліктем, і Крістофер вийшов за межі візерунка на підлозі й рушив за жінкою, почуваючись замурзаним хлопчиком-мізинчиком. Він знав, що з одного боку в нього задерся комірець, черевики запилені,