Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

Протягом наступних днів у мене не йшла з думки Джузеппіна, мати Пасквале й Кармен. Вона свого часу теж вирішила покласти край своєму існуванню, не в змозі проживати той відрізок життя, що їй залишався. Але Джузеппіна належала до попереднього покоління, на відміну від Франко. А тому його самогубство не просто вразило, а приголомшило мене. Я довго думала про його записку – єдине, що він залишив після себе. Він звертався до мене і по суті казав: не впускай дітей, не хочу, щоб вони мене бачили; а от ти – заходь, ти повинна мене бачити. Я й досі думаю про той подвійний наказ: перший – відкритий, а другий – прихований. Після похорону, на який прийшла купа народу – усі політичні активісти його спрямування, адже Франко все ще мав великий авторитет у тих колах, я намагалася зберегти дружбу з Маріарозою. Мені хотілося підтримати її морально, поговорити з нею, але вона не давала такої можливості. Її відстороненість набула ще більш хворобливих форм, переросла у маніакальну недовіру, що навіть виїла жвавість із її очей. Квартира Маріарози поступово спорожніла. Якщо раніше вона обходилася зі мною як із сестрою, то тепер у її поведінці дедалі частіше з’являлася ворожість. Вона цілими днями просиджувала в університеті, а коли бувала вдома, то зачинялася у своїй кімнаті й вимагала, щоб її ніхто не турбував. Сердилася, якщо діти зчиняли гамір, і сердилася ще більше, якщо я сварила їх за галасливі ігри. Я зібрала валізи й подалася до Неаполя, забравши з собою Деде й Ельзу.

30

Ніно не збрехав: він справді винайняв квартиру на вулиці Тассо. Я відразу туди вселилася, хоч там було повно мурашок, а з меблів стояли лише стареньке двоспальне ліжко, ліжечка для дівчаток, стіл і кілька стільців. Про кохання я розмови не заводила, планів на майбутнє не будувала.

Я сказала Ніно, що моє рішення викликане насамперед смертю Франко, і обмежилася тим, що видала дві новини: одну – добру, другу – погану. Добра новина – моє видавництво погодилося опублікувати його збірку статей за умови, що він їх допрацює. А погана – я не хотіла, щоб він навіть пальцем до мене торкався. Першій він зрадів до безтями, а через другу впав у відчай. Оскільки нам довелося просиджувати вечори пліч-о-пліч над редагуванням його статей, та спільна праця і близькість дещо пом’якшили моє серце. Елеонора ще не розродилася, а ми вже знову кохалися. А коли вона народила дівчинку, яку назвали Лідією, ми з Ніно знову перетворилися на позашлюбну пару зі своїми звичками, гарною домівкою, двома дітками, насиченим особистим і суспільним життям.

– Не думай, що я завжди виконуватиму твої накази, – заявила я йому від самого початку, – я поки не в змозі покинути тебе. Але рано чи пізно це станеться.

– Не станеться, у тебе на це не буде причин.

– Причин у мене вже й так забагато.

– Ось побачиш: скоро все зміниться.

– Побачимо.

Але то була звичайна показуха. Я намагалася переконати саму себе в раціональності рішення, яке в душі вважала нераціональним і принизливим. Згадуючи слова Франко, казала собі: скористаюся тим, що мені потрібно, і як тільки натішуся його тілом, словами, бажаннями, прожену геть. Тож якщо траплялося, що я чекала, а він не навідувався до мене упродовж кількох днів, я переконувала себе, що так краще, бо в мене повно справ, а він дихнути мені не дає. Коли охоплювали ревнощі, заспокоювала себе, шепочучи під ніс: це я та жінка, яку він кохає. А коли думала про дітей, то запевняла себе: він проводить з Деде та Ельзою більше часу, аніж з Альбертіно та Лідією. Звичайно, так воно й було, але водночас – не так. Справді, колись Ніно більше мене не приваблюватиме. Справді, я мала купу справ. Справді, Ніно любив мене, Деде й Ельзу. Але були й інші факти, на які я намагалася не звертати уваги. Я справді була закохана, як ніколи. Я справді була готова покинути все і всіх, якщо він потребував моєї допомоги. Його почуття до Елеонори, Альбертіно та новонародженої Лідії справді були такими самими, як і почуття до мене й моїх доньок. Ті факти я намагалася приховати сама від себе, а коли не вдавалося, то хутчіш перекривала їх загальними фразами про зміни в суспільстві: усе змінюється, у сучасному світі прийняті нові форми співіснування, відмінні від традиційної сім’ї, та інші нісенітниці, які я разом з іншими промовляла й писала щоразу, коли випадала нагода.

Але труднощі сипалися мені на голову щодня, і постійно доводилося стикатися з якимись проблемами. Я відразу відзначила, що життя в місті аніскільки не покращилося. Мешкати на вулиці Тассо виявилося незручно. Ніно роздобув десь стареньку невеличку автівку, яка відразу припала мені до душі, але вже в перші дні я вирішила, що краще нею не користуватися, адже все одно доводилося годинами стирчати в заторах. На звичайні буденні справи тут я мала витрачати значно більше часу, аніж у Флоренції, Генуї чи Мілані. Деде з першого дня в школі зненавиділа вчительку й однокласників. Ельза, яка вже ходила до першого класу початкової школи, завжди поверталася додому сумна, із червоними очима і відмовлялася розповідати, що сталося. Тоді я взялася дорікати їм обом. Казала, що вони не вміють пристосовуватися до змін, не здатні постояти за себе, а треба цього вчитися. Як наслідок, сестри згуртувалися проти мене: тільки те й робили, що розхвалювали бабусю Аделе та тітоньку Маріарозу, які забезпечили їм щасливе й безпечне життя, за яким вони сумували дедалі більше. А коли я обіймала їх і притискала до себе, аби знову здобути їхню прихильність, вони відповідали неохоче, а часом навіть пручалися. А моя робота? З кожним днем ставало ясніше, що особливо в той період моєї популярності краще було залишатися в Мілані й шукати роботу в якомусь видавництві. Або ж податися до Рима, оскільки під час промотуру й зустрічей із читачами я познайомилася з впливовими людьми, що пропонували мені допомогу. То чому я сиділа в Неаполі разом із дітьми? Аби потішити Ніно? Виходить, я сама собі брехала, вважаючи себе вільною і незалежною? І брехала читачам, коли у двох книжках вдавала ту, що намагається допомогти кожній жінці зізнатися у своїх найпотаємніших думках? То були порожні слова, у які мені було зручно вірити, а насправді я нічим не відрізнялася від моїх одноліток-традиціоналісток? Незважаючи на всі чутки, дозволяла якомусь чоловікові ліпити з мене, що йому заманеться, аби задовольнити його потреби й забути про власні інтереси й інтереси моїх дітей?

Я навчилася ховатися сама від себе. Щойно Ніно стукав у двері, всі мої сумніви вмить розвіювалися. Я переконувала себе: життя