Читати книгу - "Врятуй мене, якщо зможеш, Ольга Християнчук"

Давид важко дихає, збуджений і збентежений. Він бажає продовжувати, та я витягую руку, тримаючи його на відстані.

-         Я тебе попереджала, щоб ти не робив цього без дозволу, - холодно говорю.

-         Я ніколи можу не дочекатись твого прохання, - протестує Давид, він впевнений, що правий.

-         В тому й проблема, - роздратовано шепчу. – Ти звик отримувати все, і навряд чи змінишся. І я не хочу стати черговою твоєю забавкою. Прощавай.

Швидко виходжу з машини. Холодне нічне повітря освіжає зашаріле обличчя і провітрює голову. Зла на Давида, іду до під’їзду не оглядаючись. Потім пожалкую, що так з ним попрощалась, можливо буду за ним сумувати. Та не можна піддаватись розбещеному мажору. Він звик отримувати все, та мене він не доб’ється такими методами.

Біля дверей під’їзду він наздоганяє мене. На мить навіть радію цьому, та відразу за це себе картаю. Не давай слабину, інакше будеш страждати.

Та хлопець більше не намагається до мене доторкнутись. Він зупиняється на відстані протягнутої руки і вручає подарунковий пакет, котрий я помітила раніше в машині.

-         Візьми, - тихо просить. – Це тобі невеликий подарунок. За те що допомогла мені там в горах.

Я розгублено приймаю пакет. Не сподівалась на таке.

-         Бувай, - прощається приречено і зникає у темряві.

Я так і не встигаю нічого відповісти.