Читати книгу - "Серденько Змія, Віолетта Котова"

Олег

 З якою швидкістю я летів в той день до Сергія, зафіксували лише камери дорожнього відеоспостереження, з яких я згодом отримав купу штрафів за перевищення, але це хвилювало мене менш за все. Я міг би розв’язати свої проблеми самостійно, мав можливості, але час, його катастрофічно не вистачало. Думаючи про те, що моя малеча залишилась зрадженою рідною матір’ю, та перебуває у друзів, не здогадуючись ні про що, я тиснув на педаль газу ще сильніше. А коли вона дізнається, що тоді? Всі плани змінились, бажання було лише одне, якомога швидше забрати дитину додому, та максимально зменшити рівень стресу, який їй влаштувала матір зозуля.

 Як добре, коли є вірні друзі, я так завжди вважав. Згадуючи про неочікувану витівку Кирила, почав сумніватися в своїх переконаннях, зі списку найкращих друзів ще не викинув, але після його слів обмірковував таку можливість. У грудях защемило, як згадав про своє серденько. Що вона подумала про мене, чомусь був впевнений, що сидить десь в тихому закуточку та плаче, дурненька, аби ж тільки увімкнула телефон, дала б почути свій голос. Якби не дитина, вже летів би до Юлі, нестримне бажання міцно затиснути тоненьку стать у своїх обіймах зростало в геометричній прогресії.

 Ворота до будинку Сергія виявились відкритими, я не думав про інше, влетів на подвір’я як скажений вискочив з автомобіля, та побіг до дверей. Сергій мене окликнув, як виявилось, друг тихенько сидів в альтанці, уважно спостерігаючи за мною.

- Гей, друже! Далеко зібрався?! – вигукнув Сергій, поклав недокурену сигарету в попільничку, встав та зробив декілька кроків назустріч.

- Привіт! Ти тут! Добре. – видихнув я.

- Ось чекаю на тебе. Кави хочеш?

- Ні, дякую! Не до кави зараз. Раз чекав, про все в курсі.

- Звісно, Ліка мені першому подзвонила. Що вирішив?

- Що тут вирішувати?! Забираю дитину та розлучаюся. – Сергій якось задумливо потер підборіддя.

- Це добре, навіть правильно, але…

- Що?

- Ти ж майже постійно на службі, хто буде з Олесею, якщо ти її забереш?

- Це я вирішу, візьму няню врешті решт.

- На мій погляд, не дуже гарна ідея.

- А що ти мені пропонуєш? Який вихід? Повернути її матері зрадниці?

- Ні. Вирішувати тобі, але зараз у нас в країні нічого не змінилося, тут все ще небезпечно, тягнути сюди дитину та тримати з чужою людиною не найкраще рішення. Можливо Лесі краще поки побути в моєму домі з дівчатами?!

- Не знаю… В будь-якому випадку я маю побачити доньку, все їй пояснити особисто, а не телефоном. Ще б було добре знайти Ірину.

- Хочеш їй повідомити про розлучення.

- І це теж. Хочу все розкласти по поличках.

- Гаразд.

- То, як? Допоможеш з виїздом на декілька днів? Я можу й сам вирішити, займе більше часу.

- Звісно, разом поїдемо.

 Насправді Сергій вирішив поїхати зі мною, бо скучив за коханою Лікою, ця дівчина як з’явилася в його житті, він інших бачити перестав, а також друг боявся, щоб я не наробив там дурниць, й мав рацію. В мене було велике бажання придушити навіть не того коханця, а власну дружину, не за те, що зрадила мене, а за те, що покинула дитину. Дорослі можуть змагатися між собою скільки завгодно, зраджувати, залишати, розходитись, але зрозуміти, як можна було так вчинити щодо власного дитя, я не міг.

 Сергій допоміг, як і обіцяв. Вже ввечері наступного дня ми успішно перетнули кордон та на всіх парах прямували до його будинку в Болгарії. Поїздка вийшла офіційною. На тиждень мене відрядили до підрозділу іншої служби, звідки ми разом вирушили в робочу поїздку на чотири дні. Я знав, що в мене потім не залишиться часу, щоб поїхати та знайти Юлю. Повернувшись додому, мені потрібно було терміново їхати до своїх хлопців на передову, там ще висіло одне невирішене завдання, справа, яку я мав довести до фіналу.