Читати книгу - "Моя ніжна крутихвістка, Марина Тітова"

Перед образами стояти було затишно. Однак розплющувати очі ставало дедалі складніше. Шкіра під очима зазнала чималих провисань і здавалось, що туди наче піску добрячі кілограми всипали, від чого пекло й щипало. Ще й голова почала боліти.

Воно й не дивно! Скільки сліз виплаканих всмоктали в себе паперові хустиночки. Ще й без сну більше доби. Організм виснажений. Нервова система очаманіла й тепер разом з нами молиться перед ликом святих за своє спасіння.

А от куди дивніше було почути від Ярослава пропозицію піти до церкви. І тепер, поставивши свічки за здоров'я живих і світлу пам'ять тих, хто вже пішов в світ інакший, було дико спостерігати за вродливим хлопцем, котрий кілька годин тому життєрадісно наспівув пісні й бринів на своїй гітарі. Наразі він мав вигляд зібраного й не надто панібратського мужчини.

В якийсь момент, кидаючи на його профіль косий погляд, здалося, що він посивів. Може так вплинули події останнього ранку? А втім, вийшовши із святині православної віри, виявилося, що то всередині конструкції із золотими банями таке освітлення, яке старить людей. Та я, знявши на виході позичену у церкви темну хустку, все ж дозволила собі випустити на волю віддалено схожу подобу усмішки. Вочевидь, так проявилась радість за свого супутника.

— Ярославе, — обізвалася до замисленого й зажуреного парубка, про стан якого свідчили його міцно зліплені в один пучок губи і насунені на очі брови. — Дякую, що вигадав цей похід. В останнє заходила до церкви, коли ще в школу ходила, — веду не гучномовно, але він навіть не озивається і не озирається. — Як ти? Мені от стало легше, — питаю в нього, а він ніби й не чує. — Вибач, за прояв моєї слабкості. Тобі напевно не надто імпонує компанія ниючої. Та я схильна до меланхолій. Тож, як то кажуть, яка є, таку й... любіть.

Останнє слово вимовляю без особливих емоцій, котрими зафарбовувала всю свою промову. Але відповіді від хлопця досі не надійшло, то ж я вирішила не навантажувати більше голосові зв'язки, поки він лише блимав очима й не рухався, вивчаючи фасад церковного ансамблю. Оскільки я також нікуди не спішила, якщо не враховувати необхідність повернутися за Міланою, то не квапила чорнобривого і сама застигла поряд з ним.

— Я обіцяв одній людині близько року тому завітати до храму, — лавиною звалився його голос в мою свідомість. — Та все не було коли... А якщо чесно, то не мав сил на цей візит, то ж вигадував сам для себе причини, через які не можу це зробити, — усміхнувся кутиком губ, чим привернув мою увагу більше, але з місця не зрушив. — ...Не знаю, навіщо розповідаю тобі все це, але ж ти поділилась своїми... стражданями. І я поділюсь з тобою своїми. Хоча я б не назвав це так. В моєму випадку я оповідатиму про... про подібне, але про...

Уривчасті речення розхвилювали мою цікавість. Відчула, що Яру погано, просто підібрати слова йому важко.

— Про що саме? Говори. Я розділю з тобою твій сум чи іншу емоцію. Тільки не тримай це всередині себе. По собі знаю, що утримання розпуки в собі загрожує психіці, — майже автоматично белькочу про те, що завжди казав мені психотерапевт останні пів року до переїзду.

Витримавши паузу і погравши своїми вип'яченими жовнами, юнак все ж наважився заговорити, а я відкрила рота, вангуючи душевну історію.

— Був в мене друг. Найкращий друг із можливих. Ми виросли на одному подвір'ї, під один стіл ходили пішки, на один горщик. Ділилися з ним, і скоринкою черствого хліба, і першою цигаркою. Навіть в одну дівчину разом закохались якось, — усміхнувся Яр при згадці та погляд від церковних хрестів не відвів. — Він навіть з дев'ятого класу пішов, коли я одинадцятий закінчив, аби навчатися разом. Та той рік навчання в задрипаному ПТУ був останнім в його повсякденній присутності. Він вирішив не зупинятися на досягненному і пішов вчитися далі в інститут, а мене задовільняла посада місцевого електрика, на яку мене прилаштували саме Ренатові батьки. І таким чином доля нас розділила. Він змінив село на місто, я ж залишався там. А потім він змінив одне місто на інше. А згодом так само вчинив і з професією... А радше, життя змусило. І він пішов в армію.

Почувши останній вислів, серце чомусь захололо. Не люблю це словосполучення. З ним пов'язані неприємні спогади і тому нічого хорошого я не очікувала почути після нього й зараз. І не помилилася.

— Після армії Ренат підписав контракт. Ставши військовим, він певно думав, що життя не буде медом, але й до чогось страшного не готувався. І даремно, як виявилося, — повів Ярослав далі. — Для нього все було наче забавкою. Про нього у школі завжди говорили — невіглас, шибайголова. А мої батьки не любили його, бо він мене підбурював на різні витівки. Як їм гадалось, — зненацька очі оповідача втупилися в мене. — Ти не проти, якщо я палитиму?

— Ні. Хоча й не в захваті від пасивного куріння, але зараз можна, — шаріюся та проявляю лояльність.

Поки я договорюю — запальничка вже шкваркнула двічі і підпалила цигарку. Його питання, здається, було лише проявим вічливості. Закурив би й без моєї згоди. Проте, мабуть йому не спокійно на душі і щось мучить, то ж я пробачу цю дрібничку.

— Якщо більш стисло, то Ренат загинув в сусідній області близько року тому. Відчайдухів багато разом з ним тоді полягло. Та справа не в тім. Справа в планах. Він збирався одружитися, хотів батькам старий будинок в селі відновити і ще багато чого. А найголовніше те, що його наречена на час його загибелі була вагітною. Він мріяв, аби його кумом став саме я. Ми про це домовились в дитинстві...

Монолог, що так схожий на сповідь, обірвався раптово, а Яр відвернув своє обличчя. Ще й дим від цигарки затьмарив все навкруги. І здається мені, що навмисне був зроблений цей спецефект.

— Я став хрещеним батьком його сина пів року тому, але від несправедливості життя хочу вовком вити... Чому я тепер можу бачити малого Павлика, а він ні? — заричав Ярослав і сколихнув мою душу. Від сказаного ним мене ніби розчавило гусеничним трактором.

Без сумнівів, цей хлопчина, котрий поряд зі мною, має велике серце. І зовсім він не такий, яким здавався вчора ввечері. Подумаєш, поцілував разочок мою подругу! І те, що вживає алкоголь нічого. Після травматичного досвіду життя й не до такого можна опуститися. Головне, що я побачила його непідробні почуття. Для мене в людині найголовніше — це бути справжнім і не соромитися показати себе таким оточуючим. Думаю, йому можна довіряти.