Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1"

Від Лідії до Неаполіса ширилась слава про красу їхніх робіт, і ніхто не смів сказати, що один із них перевершив іншого у майстерності. У мармуровому мавзолеї Коринфа стояв Гермес руки Калоса, а Паллада руки Мусідеса підтримувала колону в Атенах біля Партенону. Усі шанували Калоса і Мусідеса, однак чудувалися, що жодна тінь мистецьких заздрощів не охолоджувала їхньої теплої братерської дружби.

Але хоч Калос і Мусідес жили у непорушній гармонії, вдача у них були різною. Доки Мусідес цілими ночами розважався серед міських гуляк у Тегеї, Калос зоставався вдома, ховаючись від очей своїх рабів у прохолодному закутку оливкового гаю. Там він розмірковував про видива, які вирували в його уяві, і там він створював чудові форми, котрі пізніше увічнив у ожилому мармурі. Пліткарі, проте, казали, що Калос радиться з духами гаю і що його статуї були не що інше, як втіленнями фавнів і дріад, оскільки він ніколи не творив своїх статуй з живої натури.

Калос і Мусідес були настільки відомими, що ніхто й не здивувався, коли Сиракузький Тиран послав до них своїх представників, щоб обговорити виготовлення коштовної статуї Тихе, котру він хотів установити у своєму місті. Статуя мала бути величезна і виконана з бездоганною майстерністю, бо вона повинна була стати дивом світу і принадою для мандрівників. На того, чию роботу схвалять, чекатиме невимовна велич, тож Калоса і Мусідеса запрошено взяти участь у конкурсі. Їхня братня любов була добре відома, тож хитрий Тиран вважав, що кожен із них, замість приховувати свою роботу від іншого, запропонує допомогу і пораду. Така шляхетність мала створити два образи нечуваної краси, кращий з яких затьмарив би навіть мрії поетів.

Скульптори радо відгукнулися на пропозицію Тирана, тож наступні дні їхні раби чули тільки невтомний стукіт різців. Калос і Мусідес не приховували своєї роботи, але ніхто, окрім них, її не бачив. Лише погляди їхніх очей торкалися двох божественних фігур, звільнених майстерними ударами з неоковирних брил, котрі ув’язнювали їх від початку часів.

Як повелося, щоночі Мусідес бенкетував на симпосіях у Тегії, а Калос самотньо блукав оливковим гаєм. Але з плином часу люди спостерегли смуток у колись сяючому від радості Мусідесі. Дивно, казали люди, що депресія огорнула того, у кого були такі блискучі шанси здобути одну з найбільших нагород. Минуло кілька місяців, але на понурому обличчі Мусідеса так і не з’являлося жодних звичних для подібної ситуації ознак нетерплячого очікування.

Тоді одного дня Мусідес розповів про хворобу Калоса, і після цього вже ніхто не чудувався з його смутку, бо всі знали, що взаємна прихильність цих скульпторів була глибока і непорушна. Люди почали навідувати Калоса і не змогли не помітити блідості його обличчя, на якому, втім, блукав вираз щасливої відстороненості, від якої воно сяяло набагато яскравіше, ніж лице Мусідеса, котрий, охоплений хвилюванням, прибрав від Калоса усіх рабів, прагнучи власноруч годувати і доглядати свого друга. Заховані за важкими завісами стояли дві незакінчені статуї Тихе, до яких останнім часом нечасто торкалися хворий і його доглядальник.

Невідомо чому, але, попри допомогу спантеличених лікарів і турботу друзів, Калос продовжував слабнути і все частіше просив, щоб його віднесли в гай, який він так любив. Він наполягав, щоб його там залишили на самоті, ніби прагнув спілкування з чимось незримим. Мусідес завжди виконував його прохання, хоч його очі щоразу й наповнювалися сльозами від думки, що для Калоса фавни і дріади важливіші за нього. Аж от надійшов кінець, і Калос почав говорити про посмертні речі. Мусідес, плачучи, пообіцяв спорудити йому гробницю кращу, аніж усипальниця Мавсола, але Калос благав його не говорити більше про мармурову красу. Тепер розум умирущого непокоїло лише одне бажання: щоб з ним у його останній прихисток біля голови поклали гілочки з деяких оливкових дерев у тому гаю. А однієї ночі, сидячи самотою у темряві оливкового гаю, Калос помер. Годі було описати красу мармурової гробниці, котру вбитий горем Мусідес вирізьбив для свого улюбленого друга. Ніхто, крім хіба що самого Калоса, не зміг би зробити таких барельєфів, які б відображали всю розкіш Небес. І біля голови Калоса Мусідес не забув покласти гілочки оливи з гаю.

Коли глибока скорбота Мусідеса поступилася місцем смиренню, він старанно продовжив роботу над статуєю Тихе. Всі почесті діставалися йому, бо Тиран Сиракуз не бажав бачити нічиїх творінь — лише його і Калоса. Робота давала вихід його почуттям, і що не день, то ретельніше він працював, уникаючи розваг, яким раніше так любив віддаватися. А тим часом вечори він проводив на могилі друга, де в узголів’ї покійного розпускалося молоде оливкове дерево. Дерево росло так швидко і було такої дивної форми, що кожен, хто його бачив, не міг стримати зачудування; та й сам Мусідес, здавалося, відчував заразом зачарування й огиду.

Через три роки після смерті Калоса Мусідес послав до Тирана вісника, і на агорі в Тегеї полинули чутки, що статую завершено. До того часу дерево на могилі розрослося до неймовірних розмірів, перевершивши всі інші дерева свого виду і простерши найбільшу гілку над приміщенням, у якому працював Мусідес. Поглянути на це величне дерево приходило стільки ж відвідувачів, як і помилуватися майстерністю скульптора, тож Мусідес рідко залишався наодинці. Але він не був проти напливу гостей; насправді здавалося, що коли робота, в яку він поринав з головою, була закінчена, він боявся залишатися самотою. Холодний гірський вітер завивав між гіллям оливкового гаю, так що здавалося, ніби то лунають нечіткі звуки чиєїсь мови.

Тієї ночі, коли посланці Тирана прибули до Тегеї, небо було темним. Усі знали напевне, що вони прийшли, аби забрати величну подобу Тихе і вкрити Мусідеса вічною славою, тож проксенос[34] міста зустрів їх дуже гостинно. Коли запала ніч, жорстокий штормовий вітер здійнявся з вершин Меналуса, і чоловіки з далеких Сиракуз раділи, що можуть у затишку відпочити в місті. Вони говорили про знаменитого Тирана, про пишноту його столиці і раділи з величі статуї, яку Мусідес зробив для нього. А у відповідь терейці говорили про доброту Мусідеса, про його глибоку скорботу за другом і про те, що навіть майбутні лаври великого митця не замінять йому Калоса, котрому вони могли б натомість належати. Вони розповіли і про дерево, що росло в узголів’ї могили Калоса. Вітер усе дужчав, тож і сиракузці і аркадійці молились Еолу.

У світлі сонячного ранку проксенос повів посланців Тирана вгору пагорбом до помешкання скульптора, але нічний вітер залишив по собі слід. Над руїнами здіймався плач рабів, а посеред оливкового гаю більше не було чудової колонади просторої зали, в якій спав і працював Мусідес. Самотні і спустошені скорботно стояли дворики і нижні стіни, бо важка, розпростерта гілка дивного нового дерева впала на розкішний і величний перистиль[35], з дивовижною легкістю перетворивши величаву мармурову красу на купу потворних руїн. Приголомшені чужинці і тегейці заклякли, переводячи погляд з руйновища на величне, моторошне дерево, обриси якого були настільки людськими і корені якого так неприродно сягали різьбленої гробниці Калоса. Коли вони обшукали руйновище будинку, їхні переляк і сум’яття лише посилилися, бо і сліду не зосталося від шляхетного Мусідеса, як і від надзвичайно майстерно виконаного