Читати книгу - "Ти мене (не) підкориш. Книга перша, Єва Басіста"

Відкидаю у сторону лілову ковдру, яка всю ніч мене зігрівала, та сідаю на край ліжка. Кімнату заливає сонячне проміння, яке хоче давати гарний настрій. Але не можу його взяти.

Я дивлюся на свої ноги. Рани за ніч покрилися коричневою кіркою. Це добрий знак. Увімкнувся процес регенерації, який триватиме щонайменше тиждень.

Підіймаюся, одягаю капці та підходжу до вікна, через яке до приміщення залітають яскраві промені. Одночасно дивуюся, адже помічаю, що тут є балкон. Учора я на це навіть не звернула увагу. А хіба був час?

Відчиняю двері та виходжу на скляний балкон, який застелений м'якеньким зеленим килимком. Він настільки пухнастий, що ноги аж провалюються у нього, мов у травичку. Також тут є оливкове крісло, яке аж просить, аби на нього сіли, та невеличкий столик. Гарне місце для відпочинку та думок під каву чи чай.

Після цього очі приковуються до іншого. Із цього балкону видно подвір'я, яке вчора навіть не думала роздивлятися, бо не бажала через шквал емоцій, а також було темно.

А нині воно стоїть перед моїми очима - гарне. Іншого слова не можу підібрати. Невелике, застелене бруківкою, а перед самим будинком ростуть квіти - тюльпани різних видів: червоні, білі, жовті, рябенькі, фіолетові та навіть рожеві. Тепер знаю, де Герман узяв квіти. Нарвав із клумби. Чи може це зробила хатня робітниця? А яка різниця? Жодної…

Але дивитися на них зараз приємно. Під ранковою росою, яка заламує світло, то вони іскряться, та кольори стають соковитими.

Відчиняю вікно та спираюся  руками об раму. У обличчя дує тепле травневе повітря наповнене нічною вологою, до легень залітає аромат квітів, а до вух - голос Германа.

Я опускаю очі та бачу його. Він стрімко, мов гірська річка, йде та з кимось говорить по телефону. І тільки доходить до авто, то завершує розмову та несподівано обертає голову до мене, мов відчуває, що за ним хтось слідкує.

Одразу відвертаю голову в сторону та злегка гордо задираю. Удаю, що дивлюся на дерево яблуні, яке одягнене у рожеві шати та цим манить до себе бджілок.

Але тут до голови долітає, що нині я маю не дуже пристойний вигляд для того, щоб тут стояти. Учора для сну я одягнула білу приталену футболку та рожеві трусики. І нині стою саме так!

Від думки, що він зріє на мене, червонію та моментально залітаю до кімнати, мов ошпарена. Дуже сподіваюся, що сонце відблискувало від скла та він нічого не розгледів. А якщо бачив?

Вельми незручно та… Ще подумає, що я звабити його хочу, що так на балкон вийшла та кидала позирки в його сторону!

Одягаю халат та назад йду на балкон. Запускаю обережний погляд. Германа немає. Уже поїхав. І це добре.

Продовжую розглядати подвір'я та розумію, що дуже сильно бажаю додому. Хочу до своєї квартири та бачити свій звичний краєвид із дев'ятого поверху…

Так сумно, що зараз заплачу. Тремтять губи та.. плачу. Не можу стримати емоцій. Сльози котяться щоками та падають на килим. Я не знаю, що робити далі. Але неодмінно втечу від цієї долі, яку мені нав'язують.

Повертаюся до кімнати, де одягаюся та спускаюся на перший поверх. Крокую до столової, яку минаю та виходжу на простору та світлу кухню, де ставлю грітися електричний чайник.

І коли клацаю на червону кнопку, то тут з'являється хатня робітниця, яка одразу закидає мене наступними реченнями:

- Добрий ранок! Чому ви мене не покликали? Що ви бажаєте на сніданок? Зробити вам каву, чай чи, можливо, сік? Можу запропонувати апельсиновий чи яблучний. Кажіть, що волієте.

- Дякую, але нічого непотрібно, - обіймаю себе руками. - Я хочу тільки чай.

Вона розгублюється від моєї відповіді, але знову каже, не здається:

- А що вам до чаю дати? Можливо накладанці чи щось солоденьке?

- Дякую, але я просто хочу випити чаю.

- Добре, тоді давайте я його вам зроблю?

- Я сама. Тільки покажіть, де стоять чашки та чай.

Вона нахмурується, але виконує моє прохання. Показує потрібне, а після цього зникає з моїх очей. І за якусь хвилину я заливаю окріп до чашки зі заваркою  та йду до столової, де сідаю за стіл.

Настрій такий кошмарний, що напій до горла не лізе. Через силу втягую його, а тут знову починає діставати хатня робітниця.

- Що приготувати на обід та вечерю?

- Без різниці, - дивлюся в чашку, де на дні лежать розгорнуті листочки оливкового кольору. - Те, що зазвичай готуєте.

- Добре, - ловить мою скупу відповідь та знову зникає.

Через силу допиваю чай, йду чистити зуби та вмиватися, а після цього беру карточку з кодом, своє пальто, взуваю балетки та виходжу на вулицю, де мене вже чекає охоронець у чорному костюмі та авто.

- Добрий день! - життєрадісно вітається зі мною чоловік, якому далеко за сорок. - Мене звати Віталій. Буду вашим охоронцем та водієм.

У відповідь вітаюся та киваю, і він після цього:

- Куди бажаєте поїхати?

Хочу ляпнути, що жадаю гайнути на залізничний вокзал або до аеропорту, аби втекти якнайдалі. Стримуюся. Він же такого не виконає. Герман точно мав дати йому настанови, де вказано, які прохання його «нареченої» в ніякому разі не можна виконувати. І подібне на першому місці. Також поки страшно злити його, бо ранковий стан показав, що він від учорашнього ще не відійшов.