Читати книгу - "Ти мене не знаєш, Юлія Феліз"

Тільки я вийшла з під’їзда Карини, як почула голос Коваля:

— Привіт, Ніко! 

Я вирішила не звертати на нього уваги, і рішуче цокала металевими підборами по замерзлому асфальту. Коваль вирішив, що я не почула, без зусиль наздогнав мене. Це було нескладно зробити, адже в незручному взутті я не могла швидко бігти. Подумки я лаяла себе за те, що знову зрадила власному комфорту. Намагаючись вразити Ігоря, я залишила к Карині свої улюблені кросівки.

— Воу! — обличчя Коваля витягнулося. Карина постаралася на славу. Один представник сильної половини людства був готовий пасти ніц. — Вирішила повернутися до витоків? А як же оригінальність? Гармонія з собою?

— Чого тобі треба, Коваль? — здається, метемарфози з моєю зовнішністю все-таки вразили його, але це не та реакція, на яку я очікувала. Хоча, плювати! Я не для цього придурка старалася. 

— Поганий настрій? Так ми це зараз миттю виправимо, — Коваль нахабно поплескав мене по щоці, і я тріснула його по руці. Нехай Оксану свою плескає.

Та Богдан лише посміхнувся, показуючи білосніжні зуби. Здається, він не вловив підтекст. 

— Я нікуди з тобою не піду.

Мабуть, у моїх очах було стільки злості, що він здивувався.

- Ти чого? — спитав він.

- Не чіпай мене.

— Що такого? Я думав, тепер можна тебе торкатися.

— А з іншими дівками ти так само поводишся? - примружилася я. 

— Ти чого несеш, Вухо? - схилив голову на бік Богдан.

— У мене сьогодні о п’ятій зустріч з другом, тож зараз я піду до нього, а ти підеш нафіг, — вирвалося в мене.
 
— Не смій зі мною говорити в такому тоні, — очі в Коваля потемніли, мені стало страшно.

Мені відразу згадалися шкільні роки і те, на що цей хлопець спроможний. Щойно я подумала про це, як пам'ять підсунула вчорашній спогад — як Богдан міцно обіймав мене, щоб зігріти. Ніжність у той момент зігріла мене сильніше, ніж полум’я, на яке ми дивилися. Що зі мною таке? Навіщо я домовилася піти на побачення з Ігорем замість відверто поговорити з Богданом? Та вже нічого не можна змінити. Неподалік зупинилася чорна машина, вікно опустилося, і з’явилося усміхнене обличчя Ігоря.

— Ніко! Ти йдеш? — прокричав він.

Господи, чому він вибрав саме цю мить, щоб приїхати? До п’ятої ще п’тнадцять хвилин! Мені нічого не залишалося, як сісти в машину. Поспішно помахавши на прощання Богданові, я пробурмотіла майже нечутне «прощавай» і грюкнула дверима. Машина рушила, а я дивилася на перекошене люттю обличчя Коваля і думала про те, як легко втратити довіру, і як важко здобути щастя.  

Кажуть, щастя і нещастя співіснують всередині нас. І щоб отримувати задоволення від життя, потрібно знайти тонкий баланс між цими сильними почуттями. У цей момент я відчувала глибоке розчарування. Ні ретельно нанесений макіяж, ні елегантне вбрання не радували. Проте, набравшись сил, я зуміла посміхнутися Ігорю. Не він винен, що Коваль виявився таким ідіотом. Тож, як наказувала Карина, буду отримувати задоволення.