Читати книгу - "Відбір на виживання, або Таємниця 12 Нареченої, Наталка Шевцова"

Глава 12

Ганхілда не вперше бачила феєрверк не вперше. І навіть не вдруге чи то втретє. Чи то вдесяте.

От тільки усі ці феєрверки вона бачила у далекому дитинстві. У тому далекому дитинстві, коли ще були живі її батьки. У тому далекому дитинстві, в якому вона була щасливою. Такою ж щасливою, як сьогодні. Ну, майже…

Те її щастя було безтурботним. У ньому не було місця ні смутку, ні болю. Те її щастя не мало початку. Воно просто завжди було. І, як їй здавалося, не мало кінця. Не те щоб вона про це замислювалася. Але, якби замислилася би, то їй навіть і на думку не спало б, що щось у її повному смаколиків, сміху й абсолютної батьківської любові житті може змінитися.

З чого це раптом?

З чого б це раптом вона почала думати про щось погане? Навіщо? Можна подумати, зайнятися їй було більше нічим? Ще й як було чим. Танцями. Ляльками. Іграми. Ті ж феєрверки. І ще купою інших, настільки ж безцінних й дорогих дитячому серцю, занять.

Сьогоднішнє ж її щастя було приправлене смутком та страхом. Ні, навіть не страхом, упевненістю. Вона знала, що воно не триватиме довго. Вона знала, що ось– ось обов’язково станеться щось погане. Дуже погане.

І тому правильніше було б їй бути напоготові, а не забувши про усі свої біди, печалі та страхи, захоплено витріщатися в розцвічене мільярдами вогнів небо. Так, це було б правильніше. Але вона так утомилася боятися… До того ж довкола люди. Багато людей. І усі, як один, так само як і вона, завмираючи від захоплення, охаючи та ахаючи, дивляться вгору, насолоджуючись воістину неймовірно красивим видовищем.

Заспокоєна цими думками, вона настільки захопилася грою вогню та світла, що не одразу усвідомила: вона вже кілька секунд нікого й нічого не чує…

Тільки но що, до її слуху з усіх боків долинавали приглушені вигуки захоплення, свист та гуркіт вибухів вогнів, аж раптом настала абсолютна тиша.

Погляд наляканої цим відкриттям дівчини збентежено заметався. Ні, вона нікуди не зникла і нікуди не провалилася. Вона, як і раніше, стояла на веранді, й вогні у небі над її головою, як і раніше, один за одним то розсипалися квітковими клумбами, то перетворювалися на дивовижних істот.

От тільки відбувалося це чомусь тепер у повнесенькій тиші.

«Що нова година, то й нові прикрощі. Невже я оглухла? – злякано подумала вона. Услід за чим, одразу ж сама собі заперечила. – «Ось так відразу. Раз–  і усе! Навряд чи… Швидше мене просто прокляли. Хоча, нічого простого, звісно ж, ​​у цьому немає. Отож, сама я не впораюся. Потрібно кликати на допомогу» – вирішила вона і покликала.

Однак, як би сильно вона не відкривала рота, як би сильно не напружувалася – із її горла не виривалося ні слова.

«Тобто я ще й оніміла? Чудово, просто чудово! – саркастично промовила вона й раптом зіщулилася від холоду.

Не просто від холоду, а від сильного холоду.

«Ох, мамо! Мамусю! Захисти!» – подумки звернулася вона до своєї покійної матері, як і завжди у хвилини відчаю.

І здригнулася…

Тому що у відповідь на її заклик, їй відповіли ніжним, лагідним, невиразно знайомим їй голосом:

– Ганно?.. Ганнусечко моя хороша…

Голос матері вона пам’ятала не дуже ясно, а от те, як вона до неї зверталася, пам’ятала дуже гарно.

– Мамо?.. – мимоволі запитала вона одними губами.

Й відразу ж сама себе смикнула.

Але ж цього не може бути!

Мама померла. Мама померла багато років тому.

Вона не хотіла це згадувати, але згадала… Згадала, як прикрашала волосся покійниці квітами. Згадала, як стояла й дивилася на труну, що усе нижче й нижче опускали у могилу...

Чи може вона щось путає?.. Як– не– як з тих пір вже стільки років минуло…

– Ганнусю, як же ж ти виросла, зіронька моя, дитинко моя хороша… – голос звучав так ніжно та ласкаво, що у Ганхілди разом зникли усі сумніви.

Звісно ж це мама!

– Мамо, де ти?! – кинулась вона слідом за голосом.

І раптом з подивом зрозуміла, що вона більше не перебуває серед людей. Вона стоїть зовсім одна у непроглядній темряві. І їй холодно. Дуже й дуже холодно. Протверезно холодно.

– Ганнусю… – знову покликав її безкінечно дорогий голос.

– Н– ні, ти не моя мама! – відповіла голосу Ганхілда й спробувала зробити крок назад. От тільки у неї нічого не вийшло, поневолі вона усе одно йшла на звук голосу, що правда, тепер вона робила це дуже й дуже повільно.

– Н– ніі! – подібно до птаха, що мав зламані крила, сполошено забила вона руками у повітрі. – Ні– іііі!!!

Але сходинки, що виникли невідомо звідки, немовбито самі лягали їй під ноги.

– Ганнусю, дівчинко моя, невже я даремно подолала стільки перешкод?.. – сумно запитав голос – Я так хотіла зустрітися з тобою! Я так прагнула усі ці роки побачити тебе, хоча б раз торкнутися тебе, а ти, виходить, мені зовсім не рада... – з важким, сповненим вселенської печалі та докору, зітхав голос.

– Звичайно ж, я рада! – гаряче заперечила Ганхілда. – Точніше, була б рада! Але ж ти не можеш бути моєю мамою!

– Чому? – здивовано запитав примарний голос. – Тому що я померла?

– Ні, не тому, – заперечила Ганхілда, якій дуже-дуже хотілося б, щоб це була її мама. Однак вона відчувала, щось не так: якось вже геть неправильно вона себе відчувала.

Якби це була її мама, хіба було б їй так холодно й неспокійно? Ні, не було б, впевнено відповіла вона сама собі. Поруч із мамою їй завжди було тепло та затишно. І ще світло… Точно, світло! Раптом зрозуміла дівчина. Чому немає світла? Адже там, куди пішла її мама, має бути багато світла.

– А тому що моя мама не стала б ховатися у темряві. Якби до мене прийшла моя мама, вона б прийшла в ореолі світла, – переконано пояснила Ганхілда, подумки при цьому додавши: «І тому, що я знаю, що мене хочуть вбити. От тільки не очікувала, що так скоро. Це ж треба як швидко спрацьовано! От тільки незграбно. Як її Ясновельможність й передбачала. Тепер було б непогано, щоб ця їхня незграбність мені чимось допомогла. Дуже сподіваюся, що у панів дізнавачів таємної канцелярії усе під контролем, бо боюся, що сама я не впораюся».