Читати книгу - "Відбір на виживання, або Таємниця 12 Нареченої, Наталка Шевцова"

І, на жаль, не вірячи у власні сили, Ганхілда аж ніяк не була слабкодухою, а лише тверезо оцінювала ситуацію.

Так, той, хто вів її в невідомому їй напрямку, не зміг взяти під контроль її розум, але тіло... Тіло її їй не підпорядковувалося. Воно слухняно робило усе що від нього хотів злодій.

Ганхілда пручалася щосили, але ноги її як долали, так і продовжували долати сходинку за сходинкою.

Один проліт. Другий. Третій. Четвертий. П’ятий. Шостий…

– Ні! Ні! Ні! Ні! Ні! Ні! Я не хочу! Я не хочу вмирати! Хто-небудь, допоможіть мені, будь ласка! – з жахом закричала бідна дівчина.

У повній тиші її дзвінкий, тонкий, сповнений істерики голос пролунав особливо пронизливо. На мить Ганхілді навіть здалося, що їй хтось відповів. Проте вже наступної ж секунди вона зрозуміла – це була луна.

Отже, її ніхто не чує. Отже, їй ніхто не допоможе…

–  Ганнусю, бідна, моя бідна дівчинко! Як же ж тобі, моя біднесенька, дісталося, якщо ти виросла такою недовірливою, – лагідно пожурив її голос лжематері. – Що ж до того, що темно, але ж ніч на дворі. Та й я лише привид, а не божество.

Довід звучав резонно і, якби Ганхілду не несло нагору проти її волі, вона б ним навіть задовольнялася.

– Відпусти мене, – попросила вона. – І тоді я повірю, що ти й справді моя мати.

– Але ж дорогесенька, тебе ж ніхто не тримає, – лагідно озвався голос.

Раптом перед очима Ганхілди промайнув спалах блискавки і в її відблисках вона побачила перед собою маленьку золотоволосу дівчинку з величезними сумними очима на блідому овальному обличчі.

Явлення дівчинки було таким швидкоплинним, що вона навіть не була впевнена, що справді бачила її. Однак наступної миті знову спалахнуло яскраве біле світло і золотоволоска з’явилася знову.

Губи дівчинки не ворушилися, проте Ганхілда виразно чула її голос у своїй голові.

– Тебе вже шукають, отже нам потрібно виграти час. Я зараз пірну в тебе й спробую перехопити управління твоїм тілом. Внаслідок чого, ти, найімовірніше, спіткнешся та покотишся вниз сходами. І це буде боляче. І, можливо, навіть смертельно боляче. Але це не напевно. А ось, якщо ти продовжиш йти вгору, то вже помреш напевно.

– Звідки ти це знаєш? – подумки поцікавилася Ганхілда.

– Звідти, що, впавши зі стіни, ще ніхто не вижив, і я, зокрема, – сумно відповіла дівчинка.

Ганхілда навіть гадки не мала, хто ця дівчинка, одначе при цьому вона чомусь довіряла їй. Можливо, справа була у світлі. А можливо, в очах дівчинки. Такий сум просто неможливо було б зобразити. Ні, справа була не в глибині та щирості печалі, а в тому, що сум цей був світлим.

Саме світлим. Іншого слова, Ганхілда просто не могла підібрати. Як, втім, світлою була й сама дівчинка.

– Пірнай, – дозволила вона золотоволосці. – І, хай буде, що буде.

Британі ніколи раніше не займала тіла іншої людини, але за життя вона була на диво допитливою дитиною: багато читала і ще більше ставила запитань. Й, оскільки її найкраща й обожнювана подруга була з сім’ї спадкових медіумів та магів смерті, то, само собою, примари, з їх особливостями та здібностями, цікавили її далеко не в останню чергу.

З цієї причини Брітані знала, що з дозволу господаря тіла, будь-який, навіть найслабший, привид здатен узяти це саме тіло під контроль.

Звичайно ж, було б непогано перш потренуватися, але... чого не дано, того не дано. Отже, усе що їй залишалося – це діяти на свій страх та ризик і вона уявила, що пірнає з урвища в річку… Що теж було не найпростішою справою, бо й цього теж Брітані ніколи раніше не робила. Ні, звичайно ж, будь її воля, вона б із задоволенням це зробила, причому аж бігцем! Але ж хто б її дозволив!

Тим не менш, уявити собі, пірнання з крутого урвища у річку, виявилося усе ж таки простіше, ніж уявити себе пірнаючою у тіло іншої людини.

Інакше кажучи, підкоряючись виключно своїй уяві примарна дівчинка пірнула...

...і, о диво, у неї усе вийшло з першого ж разу!

Але, що ще дивніше, це було лише перше диво!

Другим дивом, яке вразило Брітані навіть ще більше, ніж перше, виявилося те, що, провалившись у чуже тіло, семирічна малеча якимось чином примудрилася повністю заповнити собою тіло дорослої дівчини.

Від кінчиків пальців ніг й до верхівки. І від кінчиків пальців правої руки до кінчиків пальців лівої руки.

Були, однак, й неприємні сюрпризи.

Водночас Брітані відчула себе дуже-дуже слабкою. Такою мірою слабкою, що ледве трималася на ногах, які до того ж відчувалися настільки важкими, ніби на них були надіті багатопудові кайдани. Руки, що висіли безвільними вермішельними, до речі, здавалися, настільки ж непідйомними та ненадійними.

У першу мить Брітані навіть злякалася, що її розрахунок не виправдався.

«Невже влада лиходія чи лиходійки над тілом цієї нещасної дівчини настільки велика, що навіть її воля, яка не скована закляттям підпорядкування, не вистачить на те, щоб протистояти чужій волі?» – розгублено подумала вона.

Однак, на щастя, вже наступної ж миті вона зрозуміла, що справа не в цьому. Справа була у Ганхілді, яка усе ще продовжувала опиратися чужому впливу.

«Не чини опір! Розслабся й дозволь мені перехопити контроль над твоїм тілом, –  звернулася мала до відчайдушної дівчини. – Будь ласка, просто розслабся», – благально повторила вона, відчувши, що у відповідь на її прохання тіло дівчини лише ще дужче задеревеніло й обважніло.

– Невже ти не розумієш, дурна маленька дівчинко, що тільки поки я чиню опір, я ще можу щось змінити! – подумки відповіла Ганхілда.

Брітані хотіла сказати у відповідь, що це Ганхілда нічого не розуміє, але стрималася. І замість того, щоб відповісти образою на образу, резонно поцікавилася:

– І що саме ти розраховуєш змінити? Померти на п’ятнадцять чи двадцять секунд пізніше, ніж померла б, якби не пручалась? Ти ж сама бачиш, сама розумієш, що, попри увесь твій опір, ти сходинка за сходинкою невблаганно наближаєшся до вершини гори! Тобто, до загибелі! – дорослим, сповненим мудрості та навіть гордовитості голосом, промовила семирічна примарна малеча. – Коротше справа така: ти мені або довіряєш, або я вмиваю руки! – одночасно велично й безапеляційно пригрозила вона. Потім для більшої переконливості додала: – І ноги, і все інше!