Читати книгу - "Крок до кінця зими , Anna Alice "

— Я тебе зрозуміла.

Витримуючи з пів хвилини важкий погляд, її плечі здригаються і вона відвертається. Крокуючи коридором, нарешті помічає мене, і досить явне розчарування у погляді майже відразу випаровується. Вираз її обличчя знову набуває знайомої безпристрасності. Уляна міцніше стискає в руці чорне худі й мій червоний шарф, які схопила з підлогової вішалки. Мені стає ніяково. Не зменшуючи кроків, вона хапає мене за кисть і веде за собою сходовим майданчиком до старого ліфта, в якому ми їдемо нестерпно нескінченні декілька секунд, поки вона натягує через голову худі й мій червоний шарф, через що пасма волоссявибиваються з маленького хвостика, а окуляри з'їжджають на кінчик носа. Цифра на табло над панеллю з кнопками поверхів, що світиться блідим рудуватим світлом, змінюється на одиницю. Не проронивши ані слова, я чимчикую за Уляною по майданчику до залізних масивних дверей, що ведуть на вихід.

Я знаю, що зараз їй потрібно випустити пару і покурити, знаю, що вона тоне в почуттях, які валяться на неї подібно до снігової лавини. Ми зустрічаємося поглядами й у межах побіжного зорового контакту ментально перемовляємося: «на сходи?», «на сходи». Дорогою ми мовчимо. Діставшись до будинку і піднявшись пожежними сходинками, ми сідаємо на верхню. Я спостерігаю за тим, як загасає небо, осідаючи калиновим попелом на горизонті, а Уляна курить одну за одною, кришачи недопалки об сходинку і складаючи під стіну.

— Вибач. Я не мала так говорити, — розрізаючи тишу, кажу я.

— Не мала.

В очах маленької зачерствілої дівчинки, що сидить поруч — з десятками шрамів, подряпин, ран — стільки туги. Агресія, яку вона виявляє, через безсилля.

Їй боляче. Боляче, як і раніше. І щоб я собі не уявляла, цього буде мало — лише вона може зрозуміти свої почуття.

— Людина, яка позбавляється болю аргументами, не має права казати подібне, — повторює Уляна.

— Не говори так.

— Це твої слова. Хіба ні?

Підтискаючи коліна, я переводжу погляд на сходи перед собою. Під ліхтарем віддалік товчеться пес, штурхаючи носом м'ячик.

— Час — не лікар. Він не лікує. Він йде далі, та все, — кидає Уляна, струшуючи попіл, що впав на тканину піжамних картатих штанів. — Кого ти намагаєшся обманути?

Ховаючи долоні в рукавах, я декілька разів видихаю на них тепле повітря.

— Себе.

Чоловік підходить до радісного пса і чухає його за вухом, м'яко усміхаючись, коли до них підбігає хлопчатко і показує такий самий зелений м'ячик, вигукуючи «тату, Арчі загубив!».

— Коли мені було вісім... Про це ніхто не знає, я не змогла розповісти.

Мене долає бажання здерти з себе шкіру.

— Мені хотілося вірити в те, що згодом біль мине і це зробить мене сильніше. Я помилялася.

Хлопчатко помічає, що собака в пащі вже тримає м'яч, і дзвінко сміється. Пес тікає вперед разом з ним, а чоловік, усміхаючись, крокує слідом, примовляючи, щоб малий був обережніше.

— Ханно, тобі було вісім. Єдине, що тебе мало робити сильніше, це овочі та молоко.

Від брудного зображення в пам'яті стає ніяково. Не страшно і не сумно, швидше, гидко. Того дня, вісім років тому щось зламалося всередині мене. Тихо та миттєво. Назавжди.

Уляна м'яко торкається мого волосся, кладучи мою голову на своє плече. Дотикаючись щокою холодної тканини, я відчуваю, як вона миттєво стає вологою від сліз. Я навіть не помітила, як вони пішли.

— Ти не винна в тому, що сталося. Ти не винна.

Я випльовую з себе почуття, повертаюся у власний міф, де їх немає. Вселяю собі переконання, що,  можливо, це й не має значення, поки Уляна зігріває мене в долонях, як зірвану квітку.