Читати книгу - "Волинь"

Це була безсонна, напрочуд довга, хворобливомістична, повна дивовижних уявлень ніч, що в ній брала участь ціла Матвієва родина… Для Володька вона здавалася фатальновирішальною, це своєрідна межа долі, яка визначить його буття назавжди — в минулому, теперішньому і майбутньому. Відійти кудись в невідоме з цього місця — значило порушити приречення віків. Вирватись від коріння, залишити замкнений круг роду, переступити лінію огнища часу і, можливо, ніколи не вернутися, — це далебі в його застиглій від давнини уяві було б порушенням закону землі і неба цього простору. Його сливе мовчазна, насичена німою волею материнства мати була для нього найсильнішим вузлом, що в'язав його особисту волю… Його прекрасна, ніжна і розумна сестра тримала його за руку, мов дитину, його сухий, холодний брат заморожував його своїм презирством і нарешті той батько… Батько. Ессе гомо! Він не скаже нічого. Його мовчанка страшна. У ньому горить огонь спротиву, але його уста затиснуті, і ні один звук скарги не вирветься крізь них назовні. Нелегко лишити його самого в такому вигляді… Ні, ні, ні!

Поволі, як ціла планета, оберталась ніч борюкань зі собою. Спати не міг. Спати в такий час не можна. А рано, перед сходом сонця, залишив ложе і був переконаний, що повороту не може бути.

Мати і сестра тихо плакали, брат був здивований і не розумів, куди і для чого він йде, батько перед відходом сина пішов було до комори і, вернувшись, подав синові малий, зав'язаний у шматину, тяжкий вузлик.

— На. Можливо, придасться. Знай, що волі моєї з тобою нема… Але маєш свою голову і свій розум…

У вузлику було шість золотих, з царськими головами, монет. Кожна у п'ять карбованців. Цими днями старий продав корову, ці монети мали, було, піти на закінчення хати…

— Хата ще почекає, — подумав він.

Потім Володько вийшов з дому. Над Жолобецьким лісом, як завжди, сходило сонце… Це так само, як і колись, коли щоосені відходив до Дерманя. Сам-один, за плечима клунок… Тільки цього разу він пішов не дорогою, а полями… Був вітер і захід погрожував негодою… Володько поглядав на небо, на хмари, оглядався на поля, городи і сади села… Думав про Наталку, уявляв її і дякував їй в думці.

Земля поволі відходила з-під ніг… Небо крилось хмарами.

Х

У Крем'янці на «Лубенській рогачці» стоїть просторий, битий часом і погодою, одноповерховий будинок. Довкруги нього видимо, як туман, стояла понура тиша. Він відділений від вулиці городом і оточений високим, дерев'яним, гострошпилим частоколом… З вулиці видно лишень його бляшану, червоно-буру покрівлю.

Це повітова тюрма. У п'ятницю, о другій годині, двоє звичайних поліцаїв у темно-синіх уніформах, з білими цифрами на своїх кашкетах і рушницями за плечима привели до канцелярії цієї тюрми кількох молодих людей. Всі вони брудні, зім'яті, немиті й неголені. Всі вони мовчать і виглядають байдужими… І лишень один з них проявляє трохи зацікавлення. Його помітно цікавить все — поліцаї з їх шкіряними торбами… Меблі і люди з їх обчовганим виглядом. Тупість, безбарвність, понурість. Все манекенно штивне, кам'яно сіре, тваринне безмовне. Всі погрузлі самі в себе, на приведених людей не звертають уваги. Один з поліцаїв підступив до бюрка з безвиразним обличчям урядовця, відкрив свою торбу і подав кілька листків паперу. Безвиразне обличчя, навіть не глянувши на подані папери, механічно передало їх свойому довгошийому сусідові. Той прийняв папери і почав однотонно вирікати:

— Платон Дуб, адміністраційно покараний — три місяці й п'ятсот злотих.

— Єст, — понуро озвався голос з юрби новоприбулих. Довгошиїй вирікає далі:

— Іван Собчук, адміністративно покараний — місяць і сто злотих…

— Єст, — озивається ще один голос.

— Володимир Довбенко, адміністраційно покараний і… підслідний. Три місяці й п'ятсот злотих… — Довгошиїй вперше кинув погляд на чергове «єст» і побачив немите, заросле стернею волосся, виснажене обличчя із запалими синіми очима. Погляди цих двох протилежностей на мить зустрілися, довгошиїй перший опустив очі і почав писати. Мав тонкі, худі, бліді пальці, що тримали посередині довге перо. Уста видні, ніби для поцілунку.

Скінчився переклик, відбулася ревізія речей, з'явився невеличкий, округлий, одягнений у тверду синьо-сіру уніформу чоловічок, і новоприбулі йдуть за ним. Вони вже в'язні.

Після канцелярії ще лиш хвилинка по цей бік брами. Дерева, зелень, люди… Брязкіт ключів, відчиняється тяжка, обкована бляхою хвіртка… Новоприбулі один за одним переступають поріг. Зникають дерева і зелень. Довкруги частокіл, зліва сіра, поплямлена стіна і заґратовані вікна. У вікнах, у кожній гратці, кругла, бліда, стрижена голова.

— Скільки? — падають запити.

— Звідки? — цікавляться стрижені голови.

Ніхто не відповідає. Новоприбулі швидко перебігають подвір'я і зникають у відкритих дверях довгого, сирого з мокрою, цегляною долівкою тунелю з цілим рядом позначених цифрами дверей. Всі вони, за винятком Довбенка, босі, порвані штани, блузи, пім'яті кепки… Через діри просвічує тіло… Закордонці. Всіх їх направлено до камери з числом 12.

Володька натомість впущено до камери 7. І йому було шкода розставатися зі своїми новими знайомими… Особливо з тим Платоном Дубом — міцним, широкоплечим, у підраній військовій блузі, що мав гострі, розумні карі очі. Його понурість і мовчанка свідомо напущені. Його погляди завжди щось питали. Розійшовся з ним без єдиного слова і ще бачив, коли вій разом з іншими зник за дверима камери, яку було з брязкотом замкнено. За пару хвилин після цього і сам він був під замком.

І нарешті дивне, збаламучене, тупе й німе почуття безсилля. Невеликий, цвілий, сирий, зплямлений простір, вигнилий, полатаний, дерев'яний поміст, загратоване, високе вікно, довгі, широкі причі[24], купа сінників, сірі ковдри… І тузи різноманітних, різнокольорових, білолицих, переважно босих або в шкіряних відпорках на босу ногу людських постатей, які сиділи, лежали, ходили. Новоприбульця приняли досить байдуже, лишень пара питань — звідки, за що, скільки… Малий, щуплий, зі золотим зубом чоловічок — староста камери. Він зупинився перед Володьком, що стояв біля дверей розгублено, і польсько-московською мовою сказав:

— Нє бойсєн… Всю будет харашо. А передачі будеш мати?

— Буду, — відповів Володько.

— Пустое. Півроку… Ха… Я, браток, два з половиною, і то плювать…

Володько не мав наміру вдаватися в розмови, йому хотілося лиш без перешкоди присісти, сімдесят кілометрів пройшов пішки, кілька ночей провів без сну, вчора, здається, востаннє поїв… Відійшов від дверей і на першому-ліпшому вільному місці пресів просто на долівці під стіною.

— Я