Читати книгу - "Святослав"

Спершись на луку сідла, каган Куря замислився. Тоді, коли князь Святослав вирушав від Білих берегів, каган думав, що ітиме поруч із ним берегом Дніпра, але налетить на руських воїв у порогах, коли вони змушені будуть вийти на берег і волоком тягтимуть свої лодії. Там, на березі, над порогами, коли вої витратять усі сили, каган збирався вночі підкрастись до стану русів і поквитатись із Святославом…

Але зараз трапилась інша нагода. Князь Святослав зупинився на острові Григорія, з ним небагато воїв. Інші лодії ще далеко, вони будуть тут не раніше як уранці…

На острові ще раз блимнув червонкуватий вогник і згас. Каган Куря знав: руські вої вночі не палять вогнищ. Це вони загасили вогонь і зараз перейдуть в інше місце. Проте куди вони перейдуть? Острів – не поле, нікуди не втечеш.

Темний вечір насував на Дніпро, чорним було обличчя в кагана Курі.

– Це буде остання його жертва, – процідив крізь зуби Куря. – Нехай тепер усі наші вої виходять до Дніпра.

І прийшла ще одна, тиха, чорна, як вугілля, ніч, шатами своїми прикрила береги й острів, запалали вгорі зорі-самоцвіти, а відбитки їх, як теплий жар, заколихались на плесі.

Князь Святослав знав, що кожна ніч, а ця – темна, весняна – й поготів, має вуха, а ворог – ніж. Тому, як і скрізь на далекому шляху від Білих берегів, велів воям своїм лягати й спочивати, а сторожі – стати на кручах скрізь попід берегом і пильнувати.

На острові Григорія було тихо, спокійно. Стомившись після важкого шляху від Білих берегів, спали на лодіях і просто на піску й скелях вої князя Святослава. Снились їм, либонь, вогні рідних осель, жони, діти. То тут, то там над берегом і на скелях у ріжку острова сиділа сторожа.

Певні, що до острова цієї темної ночі ніхто не доб’ється, вої в сторожі часом також склеплювали повіки. Все, здавалося, спало на Дніпрі й у берегах, спала вся земля.

Тільки солов’ї не спали. Тисячу літ тому, як і тепер повесні, у цю ніч скрізь – в очеретах і кущах на берегах Дніпра, у гаях і дібровах, на косах і в плавнях, – скрізь лилася тисячоголоса переможна, чудова солов’їна пісня.

Тоді цю пісню слухав і князь Святослав. Він лежав високо на березі, звідки видно було Дніпро й береги, підстеливши під себе опону, а в голови поклавши сідло. Витягнувши ноги й спершись головою на луку сідла, він дивився на всіяне зорями небо, на відзор’я у воді, впивався пахощами свіжої землі, слухав пісню солов’їв.

Недалеко від князя, на лодіях, на скелях, просто на піску, спали воєводи, вої. Вони спали міцно. То тут, то там чути було, як хтось хропе, хтось спросоння говорить… Тільки сам князь Святослав не спав і не міг заснути. Сивий, але молодий, життєлюбний, він чув, як б’ється у великій тиші його серце, торкався рукою холодного піску й відчував тепло свого тіла, глибоко дихав і п’янів від пахощів землі, води, повітря. Жагуча солов’їна пісня розбуджувала в ньому безліч думок.

Тепер, коли близький вже був кінець великого походу, князь Святослав думав, скільки крові руських людей пролилося за минулі літа, скільки їх залишилось там, у горах Болгарії й на берегах Дунаю?! А тепер, коли повертаються вони всп’ять, що жде їх над Дніпром і в полі наокруг? йому стало навіть сумно: не всі люди Русі знають, яка велика небезпека насувала на них, не всі знають, яким страхіттям для них була імперія ромеїв. А пізніше й поготів ніколи не взнають люди, що зробила у цей час Русь… «На небі горять зорі, – думав князь, – це душі наших предків. Вони мовчать і ніколи нічого не скажуть про себе. Загинемо ми – і станемо як зорі на небі. Але й ми ніколи не розкажемо про те, що було за нас. Чому? Чому?»

Внизу, під кручами, вирувала вода, зітхали хвилі. Скільки цими хвилями проїхало воїв руських! Скільки їх проїде пізніше, після них, коли зотліють кості воїв князя Святослава, – за сто, тисячу літ?

І що там, за цими довгими, кров’ю окропленими роками? Які тоді будуть люди, які племена, язики житимуть тут?

Князь Святослав здригнувся. Невже й тоді так само литиметься кров, невже люди отак ворогуватимуть між собою, невже чи грецька імперія, чи нові імперії поневолять і зітруть з лиця землі руських людей?

У цей час князь Святослав помітив, що недалеко від нього сидить на піску якийсь чоловік. «Ще хтось не спить, – подумав князь. – Хто ж він – воєвода чи воїн?» Тихо, щоб не побудити інших, князь Святослав запитав:

– Хто ти єси, чоловіче?

– Це я, княже, – долинув тихий голос. – Воїн твій, Микула…

– Ти хіба в сторожі?

– Ні, княже. Я так сиджу… не спиться…

Микула встав, тихо ступаючи по піску, наблизився, зупинився.