Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

Розділ сто тридцять п’ятий. Повернення додому

Левіншир не був великим містом. Там мешкало двісті людей — чи, може, триста, якщо брати до уваги віддалені ферми. Коли ми туди в’їхали, саме був час їсти, і на ґрунтовій дорозі, що розтинала містечко навпіл, було безлюдно й тихо. Елл сказала мені, що її будинок стоїть із віддаленого боку міста. Я сподівався, що зможу провести дівчат туди непомітно. Вони були стомлені й розгублені. Останнє, чого їм було треба, — це давати собі раду з юрбою сусідів-пліткарів.

Але не судилося. Коли ми пройшли вже пів міста, я побачив, як в одному вікні щось ворухнулося. Жіночий голос скрикнув: «Елл!» — і за десять секунд із кожних дверей, які було видно довкола, почали висипати люди.

Найшвидше діяли жінки, і менш ніж за хвилину десяток жінок утворили довкола дівчат захисний вузол, розмовляючи, цілуючись і обіймаючись. Дівчата начебто не заперечували. Можливо, так було краще. Тепла зустріч могла дуже допомогти їм на шляху до зцілення.

Чоловіки тримались осторонь, адже знали: у таких ситуаціях від них жодної користі. Більшість дивилися з порогів чи ґанків. Шестеро чи восьмеро вийшли на вулицю, рухаючись поволі й оцінюючи ситуацію на око. То були люди обережні, фермери та друзі фермерів. Вони знали, як звати всіх у радіусі десяти миль від їхніх осель. У такому містечку, як Левіншир, незнайомців не було — окрім мене.

Жоден із чоловіків не був дівчатам близьким родичем. А якщо й був, то знав, що опиниться поряд із ними щонайменше за годину, а може, й узагалі наступного дня. Тож вони дозволяли подбати про все своїм дружинам і сестрам. Позаяк зайнятись їм було більше нічим, їхня увага швидко переключилася з коней на мене.

Я підкликав жестом хлопчину років десяти.

— Піди скажи бургомістрові, що його донька повернулася. Хутко!

Він дременув, здійнявши хмарку дорожнього пилу. Його босі ноги просто летіли.

Чоловіки поволі наближалися до мене. Їхню природну підозру до незнайомців удесятеро підсилювали недавні події. Хлопчина років дванадцяти був не такий сторожкий, як усі інші, і підійшов до мене, оглядаючи мій меч і плащ.

— Як тебе звати? — запитав я.

— Піт.

— Піте, ти вмієш їздити на коні?

Він явно образився.

— Та звісно!

— А знаєш, де ферма Вокерів?

Він кивнув.

— Десь за дві милі на північ, поряд із млиновим шляхом.

Я відступив убік і вручив йому повіддя чалого.

— Їдь до них і скажи, що їхня донька вдома. А тоді дозволь їм повернутися до міста на коні.

Піт перекинув ногу через коня, перш ніж я запропонував його підсадити. Я тримав руку на повідді досить довго, щоб укоротити стремена, аби він не вбився дорогою.

— Як дістанешся туди й повернешся, не розбивши голови й не зламавши ноги моєму коневі, дам тобі гріш, — пообіцяв я.

— Дайте два, — сказав він.

Я засміявся. Хлопчина розвернув коня і зник.

Чоловіки тим часом підбрели ближче й зібралися довкола мене нещільним колом.

Високий лисуватий дядько з похмурим обличчям і сивою бородою, схоже, сам призначив себе їхнім ватажком.

— То хто ти такий? — запитав він. Його тон був очевидніший за слова: «Хто ти в біса такий?»

— Квоут, — люб’язно відповів я. — А ви?

— Не певен, шо це твоє діло, — загарчав він. — Шо ти тут робиш?

«Що ти в біса тут робиш із двома нашими дівчатами?»

— Матір Божа, Сете… — звернувся до нього старший чоловік. — Таж собаці Бог дав більше розуму, ніж у тебе в голові. Не можна так розмовляти з…

— От тіки без наїздів, Бенджаміне, — наїжачився у відповідь насуплений. — Ми маємо повне право знати, шо він за один, — він повернувся до мене і ступив кілька кроків перед усіма іншими. — Ти один із тих гадських артистів, які були тут проїздом?

Я хитнув головою та спробував видатися нешкідливим.

— Ні.

— А мені здається, шо так. Здається, шо ти якийсь схожий на одного з отих ру. Очі в тебе такі, — чоловіки довкола нього повитягували шиї, щоб краще роздивитися моє лице.

— Господи, Сете, — знов озвався старигань. — Ніхто з них не мав рудого волосся. Таке волосся запам’ятовується. Він не з них.

— Нащо мені їх вертати, якщо я був одним із тих, хто їх викрав? — зауважив я.

Сетове лице спохмурніло, і він продовжив повільний наступ.

— Шо, хлопче, хамити мені надумав? А може, за дурнів нас усіх маєш? Думаєш, як повернеш їх, то дістанеш винагороду, а може, ми не пошлемо за вами нікого іншого? — Тепер він пере­бував майже на відстані витягнутої руки від мене й люто хмурився.

Я роззирнувся довкола й побачив, що такий самий гнів ховається на обличчях усіх чоловіків, які там стояли. Саме такий гнів поволі закипає в серцях добрих людей, які бажають справедливості, а відтак розуміють, що вона їм недоступна, і вирішують, що помста майже така сама приємна.

Я спробував вигадати, яким чином можна заспокоїти ситуацію, та ще не встигнувши нічого зробити, почув, як за мною вибухає голос Крін:

— Сете, геть від нього!

Сет зупинився, наполовину піднявши руки, щоб напасти на мене.

— Отже…

Крін уже покрокувала до нього. Зграйка жінок розступилася, щоб її випустити, але трималася поряд.

— Він урятував нас, Сете! — розлючено крикнула вона. — Він урятував нас, дурний ти гівноїде. А де носило вас усіх? Чому ви не прийшли по нас?

Сет позадкував від мене. На його обличчі гнів змагався із соромом. Переміг гнів.

— Ми прийшли! — крикнув він у відповідь. — Взнали, шо трапилось, і помчали за ними. Вони підстрелили коня Білові, і йому роздушило ногу. Джимові проштрикнули руку, а старий Каппер і досі не проснувся після прочухана, якого йому дали. Нас ледь не повбивали!

Я поглянув іще раз і побачив на обличчях чоловіків гнів. Побачив справжню його причину. Безпорадність, яку вони відчували, нездатні оборонити своє місто від жорстокого поводження лжетрупи. Неспроможність повернути доньок друзів і сусідів стала для них ганьбою.

— Що ж, ви погано старалися! — з жаром крикнула у відповідь Крін. Очі в неї палали. — Він прийшов і забрав нас, бо він справжній чоловік. Не те що ви, які покинули нас на вірну смерть!

Із молодика ліворуч від мене, помагача фермера років сімнадцяти, виринув гнів.

— Нічо з цього не сталося б, якби ти не бігала, наче якась шльондра з ру!

Я зламав