Читати книгу - "Будеш мені нареченою, Анна Пахомова"

Тимур

Я нічого не розумів. Я бачив, що Люда перебуває в стані крайнього шоку. Але чим це викликано?
Історія Арсена мене неабияк здивувала. Я навіть уявити не міг, що він Люді нерідний. Але як виявилось дівчина, яку я, здається, покохав була повна сюрпризів. Це змусило мене задуматись. Треба було розібратись, що з нею відбувається.
Я планував її розпитати ввечері, коли вона остаточно заспокоїться. Якщо вона показала свої смс-ки то відповідно довіряє мені.
Але мене викликали на термінову операцію. Тому мусив вимкнути всі почуття і переживання, щоб буває не припуститися помилки. Чуже життя на операційному столі коштувало занадто дорого. Треба було вміти абстрагуватися від проблем.
Я так завжди робив. Це був дуже важливий навик. Тож я працював, і просто не дозволяв собі думати про те, що відбувається в мене вдома.
Ця ніч видалась складною. Після операції мене викликали до ще одного пацієнта, в якого почалось погіршення. Тож всю ніч я повів на ногах. І зранку був просто знесилений.
Я навіть не знаю в який момент я заснув просто в ординаторській, присівши перепочити на диванчик. Але довго спати мені не дали - треба було робити обхід.
І лише звично закінчивши всі справи я поїхав додому. Тепер вже можна було приділити час Люді. Розпитати її як слід.
В будинку було тихо. Я пройшовся першим поверхом і зазирнув в сад - зазвичай Люда могла бути або на кухні, або в саду. Але і там дівчини не було.
Що ж, можливо поїхала десь у справах. Я був все ще занадто вимотаний, щоб перейматись. Сходив в душ. І ліг спати.
Але коли прокинувся - Люди і дитини вдома не було.
Я почав хвилюватись.З нею могло щось статись. Пригадав в якому стані вона була напередодні. Чорт!Треба було відразу телефонувати їй.
Мій номер виявився заблокованим.
Я увірвався в її кімнату в пошуках відповідей. Там було порожньо. Лише в шафі висіла та сама, куплена для весілля Гната червона сукня.
Люда з Арсеном зникли. Треба було це визнати. Я довго вслухався в тишу будинку. Без Люди і малого стало так погано. Самотньо.
Тривога вперше заволоділа моїм серцем. Цього не ставалось навіть на найскладнішій операції. Але тепер як я не намагався, та вимкнути емоції не вдавалось.
Я сів на ліжко і просто визнав - вперше в житті не уявляю, що робити. Треба відшукати Люду. Але я не знаю де.
Спершу поїхав до неї у квартиру. Але там було замкнуто, вікна темні і порожні. Тож чергувати під її будинком здається не мало жодного сенсу.
Я зателефонував Ніку і зізнався, що став геть безпорадним в цій ситуації. Мене надзвичайно хвилювало, де поділась Людмила. Це було так на неї не схоже. І серце буквально розривалось від тривоги за неї.
У неї є батьки? Ти питав, куди вона могла поїхати у них?
Відчув себе справжнім бовдуром. Точно. треба добряче розпитати маму Люди. Вона напевно мала б, щось знати.

Люда

атір'ю. Поганою людиною. Чудовиськом без душі.
І звісно Тимур мене не шукатиме. Адже напевно лише радітиме, що спекався. Якби він знав правду, то точно вигнав би мене одразу.
Але без Тимура все було сірим і непотрібним.
Я не знала як припинити взагалі бодай щось відчувати. Спала по чотирнадцять годин, але все одно відчувала смертельну втому.
Я повільно звелась на ноги. І побачила як до двору під'їжджає автомобіль. Серце стиснулось в горошину. І захотілось кудись втекти. Черговий мій страх реалізовувався.
- Тимур! - закричав від радості Арсен і минаючи мене кинувся до хвіртки. Він за Тимуром скучив. Це було зрозуміло.
Я зітхнула і стала чекати, що буде далі.
- Привіт, Людо, - Тимур ступив на подвір'я, підхопивши Арсена на руки. - Як справи?
- Ніяк, - я знизала плечима. І сховала очі. Я не знала, що йому сказати. Але розуміла, що уникнути розмови не вдасться.
- Це ще хто такий? - мама знову визирнула з-за хати. - Людка, гать сором втратила, хахалів своїх до мене в двір водити?
- Оце так прийом, - Тимур хмикнув.
- Це бабуся Тома, - став пояснювати йому Арсен. - Вона постійно така, злюща, як оса.
- Люд, нам треба поговорити, - Тимур подивився прямо на мене, впіймавши мій погляд.
А я стояла і милувалась ним. Намагалась запам'ятати кожну його рису. Тому що знала, сьогодні ми точно бачимось в останнє.
- Добре, - кивнула. - Арсене, йди в хату, Тимур тобі дасть телефон, подивишся мультики.
Я знову сіла на лавку. Тим сів поруч, не наважуючись взяти мене за руку. Хоча мені цього дуже хотілось. Мама кудись пішла, очевидно зрозумівши, що зараз не найкращий час влаштовувати скандал. Вона завжди так робила. Потім відігрувалась на мені по повній, але перед людьми намагалась тримати маску.
- Чому ти тут? Що відбувається? - тон у Тимура був розгублений. І я зрозуміла, що він теж страшенно втомлений. Стало соромно за себе.
- Я пішла, тому що так мало бути краще для всіх, - я зітхнула. Сиділа і роздивлялась траву, що пробивалась між бруківкою.
- Чому ти так вирішила?
-Тому, що я… Я дуже погана людина, Тим, - я глянула на нього, але не побачила обличчя чоловіка через пелену сліз, які набігли на очі.
- І чому ж?
- Я… Пам'ятаєш те смс, - я знову важко зітхнула. Треба було говорити правду. Всю. До кінця. Закінчити цей фарс. - У мене справді є дитина, - проштовхуючи слова мов камені видавила з себе я.
- Тобто? - Тимур все ж узяв мої пальці в свої. Я здригнулась від неочікуваного тепла.
- Я народила дитину і відмовилась від неї, - резюмувала я. І сльози більше не стримані бар'єром полились з очей. - Мені було щось близько чотирнадцяти років, - крізь ридання видушила я. Я просто забула про це все жахіття. Але воно пам'ятає мене.
Я ридала, оплакуючи своє дитинство, зґвалтування, мамині докори, крики, звинувачення, важку вагітність і пологи, і те, що мама наказала позбутись немовляти. А я не сміла перечити.
Тимур м'яко обійняв мене. Притиснув мою голову до своїх грудей. А потім нарешті видав:
- Поїхали додому, потім розберемось з цим. Зараз тобі треба просто оговтатись.