Читати книгу - "Ялта. Ціна миру"

На своїй першій зустрічі зі Сталіним у Ялті Рузвельт хотів більшого, ніж вирішення окремих проблем військової координації. Він прагнув поновити особисті стосунки та атмосферу довіри, створену в Тегерані. Він поділився зі Сталіним своєю відразою до німецького варварства, результат якого він спостерігав дорогою до Ялти. Рузвельт підтримав повернення до Радянського Союзу всього, що було вкрадено німцями. Він також висловився за те, щоб деякі німецькі території поглинули радянці, а інші — анексували Нідерланди. Рузвельт сказав, що хотів би, щоб Сталін повторив виголошений у Тегерані тост про страту німецьких офіцерів. Черчилля цей тост страшенно обурював, адже Сталін запропонував масовий розстріл п’ятдесяти тисяч німецьких офіцерів, щоб запобігти відродженню німецького мілітаризму[106].

Рузвельт явно намагався завоювати довіру господаря зустрічі, схвально нагадавши йому тост, який так обурив Черчилля. Рузвельт також не приховував розбіжностей із Черчиллем щодо стратегії на Західному фронті. Він сказав Сталіну, що британці наполягають на наступі у своїй частині фронту в Голландії, але американці, у яких учетверо більше підрозділів у Європі, мають право формулювати альтернативні плани. Рузвельт також відзначав розбіжності щодо зон окупації в Німеччині: британці наполягали на тому, що американці візьмуть південно-західну частину країни, де їм доведеться встановити зв’язки, через Францію, а американці хотіли північно-західну Німеччину з її балтійськими портами, через які вони могли б постачати свої війська. «Британці, — зауважив Рузвельт, — це особливий народ, який прагне всидіти на двох стільцях». Ця заява, ймовірно, здивувала б багатьох співвітчизників Рузвельта, особливо читачів журналу Time, у випуску якого від 5 лютого він стверджував, що, відправляючись на зустріч «Великої трійки», президент узяв із собою книгу есеїв «Англійський дух» Альфреда Л. Роуза, який заявляв про «щось більше, ніж гордість, про глибоку любов до всього англійського»[107].

Протягом перших кількох днів конференції, щоб сподобатися Сталіну й отримати свободу дій на подальших стадіях переговорів, Рузвельт уникав особистих зустрічей із Черчиллем, так само як він це робив на Мальті. Нажахані британці звернулися по допомогу до Гаррі Гопкінса. Утім, навіть Гопкінсу важко було пробитися до президента. Увечері 3 лютого, коли Анна Беттіґер завітала до Гопкінса, той «був наче на голках». «Він улаштував танці з бубном, — написала вона у своєму щоденнику, — переконуючи, що Рузвельт повинен зустрітися з Черчиллем вранці на довшу розмову… дозволив собі кілька дошкульних випадів у бік президента, зазначаючи, мовляв, Рузвельт знав, які обов’язки накладає його посада, тож тепер, чи подобається йому це, чи ні, треба виконувати свою роботу й конче необхідно, щоб Рузвельт і Черчилль досягли певних попередніх домовленостей ще до початку великої конференції». Ця сцена не надто вразила Анну, яка зазначила, що «така лінія поведінки може викликати недовіру в наших російських братів». Подібну позицію нерідко займав сам президент[108].

Зусилля Рузвельта здобути довіру Сталіна не перетворилися на сліпе відкидання британських ініціатив. Навпаки, під час їхньої першої зустрічі він намагався переконати Сталіна прийняти принаймні одну ідею, яку послідовно обстоювали британці, — створення окремої зони окупації для Франції в Німеччині. Рузвельт увійшов у роль адвоката мимоволі, який хотів відновлення французької потуги, щоб у випадку можливого зіткнення в майбутньому двохсоттисячна французька армія могла стримати німців і надати британцям змогу мобілізувати власні сили. Президент грав подвійну гру, намагаючись продати Сталіну британський проект і водночас висміюючи британців та їхнього протеже, генерала Шарля де Ґолля. «Де Ґолль вважав себе духовним лідером Франції на кшталт Жанни д’Арк і політичним лідером — на зразок [Жоржа] Клемансо», — іронічно зазначив Рузвельт Сталіну. Радянський лідер зберігав скептичне налаштування щодо участі французів в окупації Німеччини, але він погодився стосовно де Ґолля й не міг не помітити антибританських коментарів Рузвельта. Зауваження президента про британців, які хочуть «всидіти на двох стільцях», було внесено в радянський протокол зустрічі[109].

Сталін оцінив приязнь, із якою Рузвельт зустрів його в Лівадії. Його власним величним жестом стало подароване наступного ранку лимонне дерево, із гілок якого звисало двісті лимонів. Такою була відповідь Сталіна на коментар Рузвельта під час їхньої зустрічі, що мартіні найкраще смакує зі смужкою лимонної цедри (президент пригощав Сталіна сухим мартіні). Сталін грав роль господаря і явно нею насолоджувався. Пізніше на конференції він намагався посилити свої переговірні позиції, відмовляючи в подарунках і увазі одним гостям і засипаючи ними інших. Рузвельт мав у нього добру репутацію до самого кінця, на відміну від Черчилля, цього злодія, який «поцупить копійку з вашої кишені»[110].

Відкриття конференції стало зразком для організації подальших пленарних засідань: на відміну від зустрічей міністрів закордонних справ та інших робочих груп, у пленарних засіданнях завжди брала участь «Велика трійка», і вони слугували їй головним майданчиком для обговорень. Ці зустрічі починалися пізно по обіді, як правило, о четвертій, тривали до раннього вечора, і на них завжди головував Рузвельт.

Круглий стіл, розміщений в одному кінці видовженої прямокутної кімнати, надавав більш-менш однаковий простір для кожної з трьох делегацій. Перший ешелон делегатів, який сидів навколо столу, підтримували другий і часто третій ешелони радників, які сиділи позаду своїх лідерів. Незважаючи на те, що місця за столом час від часу займали різні люди, залежно від порядку денного конкретної сесії, для міністрів закордонних справ та перекладачів завжди були зарезервовані місця. Перекладачами були давній фахівець із Росії в Державному департаменті США Чарльз Болен, майор Артур Герберт Бірс із британської військової місії у Москві та заступник наркома закордонних справ Іван Майський, якому на допомогу приходив помічник Молотова та його перекладач Володимир Павлов.

Також зазвичай були присутні адмірал Легі, суддя Бірнс, Алекс Кадоґан, ще один заступник радянського народного комісара з питань закордонних справ Андрій Вишинський, Андрій Громико та Федір Гусєв, радянські посли у Вашингтоні та Лондоні відповідно, сер Арчибальд Кларк Керр, посол Великої Британії в Москві й Аверелл Гарріман, посол США в Москві. Посли також брали участь в обідах міністрів закордонних справ. Починаючи з другого дня конференції, ці обіди відбувалися перед пленарними засіданнями й були місцем розгляду завдань, переданих міністрам закордонних справ «Великою трійкою».

Перекладачі разом з іншими членами делегацій нотували перебіг пленарних засідань, зустрічей міністрів закордонних справ та приватних розмов між лідерами, але офіційного запису Ялтинської конференції не робилося. Спроби координувати записи різних делегацій виявилися мінімальними і зводилися лише до фіксації часу початку та закінчення сесій. Більшість того, що ми сьогодні знаємо про перебіг конференції, а також слова, які говорили учасники, доступна з розлогих записів розмов, підготовлених Чарльзом Боленом, Алджером Гіссом та Г. Фріманом Меттьюсом, які вперше були опубліковані 1955 р. Радянці почали публікувати свої набагато менш докладні записи в 1960-х рр., тоді як британські записи досі залишаються в рукописах, хоч скорочена версія стенограм була опублікована після конференції обмеженим накладом. Порівняння записів, складених членами різних делегацій, дає змогу краще зрозуміти, що насправді відбулося в Ялті, але також часто