Читати книгу - "Ялта. Ціна миру"

Коли представники «Великої трійки» збиралися в бальній залі Лівадійського палацу, члени делегацій мали можливість оцінити їхні дипломатичні здібності та стиль ведення переговорів. Британці прагнули з’ясувати, наскільки погіршення здоров’я Рузвельта вплинуло на його лідерські можливості. Президент Рузвельт був одним із перших, хто діставався бальної зали на своєму інвалідному візку. Переміщення з візка на стілець за конференційним столом було незграбною процедурою, і він свідомо прагнув покінчити з цим, поки більшість учасників ще не зайшла до кімнати. Оператори мали негласну згоду не робити світлин, які б виказували його фізичні вади, тож світ не мав жодного уявлення про те, наскільки фізично неповноправним був лідер найсильнішої країни світу[111].

«Після вечері в резиденції Президента відбулося гаряче обговорення конференції», — писав лорд Моран у своєму щоденнику тієї першої ночі. «Усі, здавалося, погоджувалися, що фізично Президент уже ледь тримався купи… Він рідко висловлювався під час обговорень, сидячи з роззявленим ротом. Якщо колись йому вдавалося прикривати брак фактичної обізнаності з обговорюваним питанням своєю проникливістю, то зараз, як почали казати, ця проникливість зникла, залишивши пустку». З іншого боку, Кадоґан вважав, що президент перебуває у кращій фізичній формі, ніж коли він його бачив попереднього разу, але «сумбурнішим, ніж будь-коли»[112].

Черчилль, навпаки, здавався активним та енергійним, як ніколи. До початку першої сесії він цілком відновився після хвороби на Мальті. Упродовж дня він активно брав участь у дискусіях, часто виявляючи ініціативу, щоб подати спільну американсько-британську позицію з низки питань. Він був готовий зануритися в дискусію, використовуючи свої надзвичайні риторичні навички, відполіровані десятиліттями парламентських дебатів. Його часті втручання вельми вражали деяких членів британської делегації, наприклад адмірала Ендрю Каннінґема, який у своїх спогадах назвав один із довгих виступів Черчилля в перший день переговорів «блискучою промовою».

Інші були в меншому захваті. Кетлін Гарріман писала, що члени американської делегації вважають, що прем’єр-міністр говорив надто довго. «У “Шашках”[113], — написала вона, — прем’єр-міністр може говорити як завгодно довго, а решта слухатиме, але тут це всього лиш розмова на загальні теми». Чарльз Болен, зазначаючи, що аргументи Черчилля «завжди добре обґрунтовані», вказував, що вони «часто зверталися до емоцій» і не надто вражали Сталіна. Кадоґан сказав лікареві Черчилля лорду Морану після першого дня обговорення, що Сталін явно не любив «театрального стилю» прем’єр-міністра і не сприймав його пафосних жестів «зі сльозами на очах». Керівник Кадоґана Ентоні Іден був іще суворішим. «Черчилль полюбляв говорити, — зазначив він у своїх мемуарах, — він не любив слухати, і йому важко було чекати, а тим паче пропускати свою чергу висловитися. Здобич у дипломатичній грі не обов’язково дістається особі, яка найбільше сперечається. Сталін іноді перегравав його»[114].

Панівною постаттю першого дня конференції виявився Сталін. Кадоґан відзначив його хороше здоров’я і ще кращий настрій. «Сталін має добрий вигляд — хіба посивішав — і вочевидь перебуває в дуже хорошій формі», — писав він дружині зі своєї кімнати у Воронцовському палаці. Члени делегацій союзників, які зустріли його вперше, наприклад генерал-майор Лоуренс С. Кутер із ВПС США, зауважили, що «він говорить помірно гучно, а голос його хоч і невисокий, але без притиску». Кутер згадував пізніше, що Сталін «говорив із простою безсумнівною завершеністю. Спостерігаючи і слухаючи його, ніхто не мав сумнівів у його владності, але водночас ніщо в його поставі та поведінці не дозволяло зрозуміти, як він здобув таку владу».

Зауваження Кутера перегукувалося з думками набагато досвідченішого спостерігача за переговірною стратегією Сталіна. «Він ніколи не казав жодного зайвого слова. Ніколи не кричав, рідко навіть дратувався, — писав Ентоні Іден. — Закритий, спокійний, він ніколи не підвищував голос і уникав повторюваних заперечень Молотова, які було так нестерпно слухати. Більш витонченими методами він отримував те, чого хотів, і не здавався надто категоричним». Іден вважав Сталіна найжорсткішим перемовником, якого він коли-небудь зустрічав у своїй довгій дипломатичній кар’єрі, і стверджував, що, якби він міг вільно вибрати команду переговірників, то насамперед узяв би до неї Сталіна[115].

Сталін дійсно справляв неабияке враження на переговірників, але не всі успіхи варто приписувати його навичкам ведення перемовин. Завдяки радянському шпигунству він був надзвичайно добре підготовлений до зустрічі зі своїми союзниками на час війни. Двадцять третього та двадцять восьмого січня очільники радянської розвідки ознайомили Сталіна з американською та британською переговірними стратегіями. Другий брифінг мав би включати обговорення британських планів, оскільки попереднього дня Народний комісаріат державної безпеки (НКДБ), орган, відповідальний за зовнішньополітичну розвідку, направив Сталіну повний переклад інструкцій британського уряду щодо стратегії їхньої делегації на конференції.

Документ, отриманий відділом НКДБ у Лондоні, надав Сталіну повну інформацію про наміри Черчилля. Він викладав позицію Британії з основних питань, від поділу Німеччини до Польщі, а також формули голосування, у майбутній Раді Безпеки Організації Об’єднаних Націй, та британську реакцію на пропоноване членство радянських республік в ООН. За бажанням Сталін міг прочитати меморандум про поділ Німеччини, який містився в супровідному листі Ентоні Ідена від 27 листопада 1944 рр., а також численні документи Міністерства закордонних справ Великої Британії, вироблені під час підготовки до Ялтинської конференції. Сталін знав, які питання британці вважали пріоритетними; які планували порушити самі, а які ставитимуть американці. Він також усвідомлював, у яких моментах західні союзники мають збіжні позиції, а в яких — суперечливі, та їхні уявлення про те, як саме варто порушувати всі ці питання у розмові зі Сталіним.

Шпіонаж воєнного часу виявився найуспішнішою операцією, яку коли-небудь проводили радянські спецслужби. Секретні документи викрадалися сотнями, а злочинці залишалися невикритими протягом багатьох років. Одного разу 1944 р. співробітники лондонської поліції помітили двох підозрілих чоловіків, один із яких ніс велику торбу. Поліцейський патруль попросив чоловіка відкрити торбу, де, на його думку, могли бути вкрадені товари. У сумці не виявилося ні цінних речей, ані предметів побуту; натомість вона була повна документів, які видались поліції нецікавими. Поліція дозволила чоловікам продовжувати свою зустріч. Чоловіком із торбою був Гай Берджесс, співробітник прес-служби Міністерства закордонних справ, а його супутником — Борис Кротеншилд (псевдонім Кротов), офіцер НКДБ, який працював під радянським дипломатичним покриттям. Папери були таємними документами Міністерства закордонних справ, які Берджесс позичив у інших відомствах і тепер доправив у НКДБ для фотокопіювання. У першій половині 1945 р. він передав своїм контактам сотні таких документів, із них 389 були із грифом «цілком таємно»[116].

Гай Берджесс був одним із членів т. зв. «Кембриджської п’ятірки», групи ідеалістичних молодих випускників Кембриджу, які вважали, що, допомагаючи СРСР, вони допомагали зупинити фашизм і сприяли справі світової революції. Усі члени групи — Берджесс, Дональд Маклін, Гарольд Адріан Рассел «Кім» Філбі, Ентоні Блант та Джон Кернкросс — працювали або в британських спецслужбах, або в Міністерстві закордонних справ і мали змогу надавати СРСР інформацію про британські військові та політичні таємниці. Навесні 1944 р. Маклін, який працював у британському Міністерстві закордонних справ із 1934 р., квартирувався у Вашингтоні, де став першим секретарем посольства Великої Британії. Маклін запропонував своїм кураторам золоту жилу. Як де-факто секретар спільної британської комісії США з політичного та економічного майбутнього звільненої