Читати книгу - "Двійник"

Ріццолі дивилася на нього й думала: «Звісно ж, він це спростовує, бо його правда, ми не можемо довести, що він побив її віконниці, чи подряпав їй авто, чи поклав мертву пташку до поштової скриньки. Цей чоловік не досягнув би свого становища, якби був дурний».

— І для чого Анні брехати про це? — запитала вона.

— Не знаю, — відповів він. — Але вона збрехала.

10

Опівдні Мора була вже в дорозі — ще одне авто в потоці вихідного дня, що наче косяк лососів під час міграції тягнувся на північ із міста, де повітря на вулицях уже мерехтіло від спеки. Замкнені в автомобілях діти вередували на задніх сидіннях, а водії могли лиш похмуро й повільно повзти на північ, до омріяної прохолоди пляжів та солоного повітря. Трималася за це видіння й Мора, сидячи за кермом і дивлячись на чергу автомобілів, що простягалася аж до виднокраю. Вона ніколи не була в штаті Мен, знала його лише як декорації до знімків одягу в каталогах «Л. Л. Бін» — засмаглі чоловіки й жінки на них носили парки й туристичні черевики, а біля їхніх ніг качалися в траві золотисті ретривери[11]. У світі «Л. Л. Бін» Мен був краєм лісів і туманних берегів, міфічним місцем, надто прекрасним, щоб існувати поза виміром мрії та надії. «Я розчаруюся, це точно, — думала вона, дивлячись, як сонце відбивається від нескінченної черги автівок. — Але всі відповіді лежать саме там».

Кілька місяців тому Анна Леоні рушила в таку ж подорож на північ. То мала бути рання весна, ще прохолодний день, і дорога навіть близько не така переповнена, як сьогодні. Виїжджаючи з Бостона, вона теж мала переїхати міст Тобін, а тоді вирушити на північ по 95-му шосе, до кордону штатів Массачусетс та Нью-Гемпшир.

«Я йду твоїм слідом. Мушу з’ясувати, ким ти була. Тільки так я дізнаюся, хто я така».

О другій вона з Нью-Гемпшира переїхала в Мен і затор магічним чином зник, наче всі ці муки були просто випробуванням, і тепер ворота відчинилися, приймаючи тих, хто виявився гідним. Вона зробила тільки одну зупинку — купила сандвіч у придорожній крамниці. До третьої з’їхала з федерального шосе на першу трасу штату Мен, що йшла вздовж узбережжя на північ.

«Ти теж їхала цим шляхом».

За вікном Анна бачила інші краєвиди: поля тільки починали зеленіти, дерева були ще голі. Але вона точно проминала цю хижку з ролами з лобстера й бачила те ж подвір’я торговця мотлохом, де на газоні стояли вічно іржаві корпуси ліжок — може, так само, як і Мора, здивовано похитала головою. Можливо, вона теж з’їхала з дороги в містечку Рокпорт розім’яти ноги й затриматись біля статуї тюленя Андре, споглядаючи гавань. І здригалася, коли вітер приносив холод від води.

Мора повернулася до автомобіля й продовжила свій шлях на північ.

Коли вона проминула прибережне містечко Бакспорт і звернула на південь, униз півостровом, сонце вже спустилося до дерев. Вона бачила, як з моря сірою хвилею котиться туман. Наближається до берега, зголоднілим звіром ковтає горизонт. «Коли сонце сяде, — подумала вона, — він уже огорне моє авто». Мора не бронювала житло у Фокс Гарбор, виїхала з Бостона з невиразним планом просто знайти ліжко на ніч у якомусь прибережному мотелі. Однак уздовж цієї рваної лінії берега вона бачила лише кілька мотелів, і на всіх них були вивіски «Вільних місць немає».

Сонце опустилося ще нижче.

Дорога різко звернула, Мора схопилася за кермо, ледве втримавшись у своїй смузі, огинаючи гострий мис. З одного боку було море, з іншого — зарості покручених, тонких дерев.

І от раптом він, Фокс Гарбор, притулився до мілкої затоки. Вона не чекала, що містечко виявиться таким маленьким — трохи більшим за доки, із шпилястою церквою та вервечкою білих будинків, що виходять до води. Човни ловців лобстерів колихалися на якорях, схожі на дичину, що приречено чекає, коли її проковтне хвиля туману.

Мора повільно кермувала по Мейн-стрит і дивилася на побиті ґанки, що так потребували фарби, на вікна з вицвілими фіранками. Місцина вочевидь не була заможною, судячи з пікапів, що іржавіли на подвір’ях. Єдині сучасні автівки, які вона бачила, стояли біля мотелю «Вид на затоку» і мали номери Нью-Йорку, Массачусетсу та Коннектикуту. Утікачі з розпечених міст у пошуках лобстерів та шматочка раю.

Вона зупинилася перед офісом реєстрації мотелю. Подумала: «Усе по черзі. Мені потрібно десь переночувати, а це, здається, єдине тут для цього місце». Вибралася з авто, потягнулася, розминаючи заціпенілі м’язи, вдихнула вологе солоне повітря. Хоча Бостон теж портове місто, удома вона нечасто відчувала аромат солі — запахи пального, автомобільних викидів та гарячого асфальту псували бриз із затоки. Але тут вона справді смакувала цю сіль, відчувала, як вона тонким туманом поколює шкіру. На стоянці мотелю, під вітерцем, Морі здалося, що вона раптом прокинулася від глибокого сну. Знову ожила.

Усередині мотель був точнісінько такий, як вона й думала, — дерев’яні панелі шістдесятих років, зношений зелений килим, настінний годинник, уставлений у корабельний штурвал. За стійкою нікого не було. Вона трохи подалася вперед:

— Перепрошую!

Рипнули двері — і з’явився лисуватий огрядний чоловік, на носі якого, наче бабка, вмостилися витончені окуляри.

— У вас є вільна кімната? — запитала Мора.

Чоловік зустрів її питання мертвим мовчанням. Тільки витріщився на неї, розкривши рота, не зводячи очей з її обличчя.

— Перепрошую, — повторила вона, вирішивши, що він міг її не розчути. — У вас є вільні місця?

— Вам… потрібна кімната?

«Хіба я не так сказала?»

Чоловік подивився в журнал реєстрацій, тоді знову на неї.

— Ем, вибачте. Сьогодні все зайнято.

— Я щойно приїхала аж із Бостона. Може, десь у місті можна знайти кімнату?

Співрозмовник ковтнув слину.

— На вихідних багато людей. Годину тому тут була пара, теж хотіла найняти кімнату. Я всіх обдзвонив і мав відправити їх аж до Еллсворта.

— Це далеко?

— Миль тридцять.

Мора глянула на годинник у штурвалі. Уже була за чверть п’ята, пошуки кімнати доведеться відкласти.

— Мені потрібен офіс ріелторської компанії «Земля і море».