Читати книгу - "Земля Санникова"

— І, якщо відпустити їх, — додав Ордин, — вони, знаючи дорогу в цю прекрасну землю, повернуться у великій кількості й витіснять онкілонів, як колись чукчі.

— Цілком правильно! — зауважив Костяков. — Адже ці люди, відірвані століттями від світу, не мають уявлення, що відбувається зараз і живуть спогадами про старовину.

— У будь-якому разі, ми поки що не повинні казати їм, що збираємося йти в недалекому майбутньому, — сказав Горюнов.

— Так, вони можуть просто заарештувати нас і тримати на замку, — додав Ордин.

— Або, у кращому разі, постійно супроводжувати нас й обмежувати свободу пересування, — зауважив Костяков.

— Поживемо з ними, познайомимося ближче й поступово переконаємо, що всі ці пророкування безглузді й що їм ніщо не загрожує в майбутньому.

Вождь постійно прислухався до розмови чужоземців і нарешті підвівся і промовив голосно, щоб чули всі мешканці, розмови яких затихли відразу.

— Онкілони, воїни й жінки! Ви чули, що сказав шаман, що повідали йому небесні духи. Поки білі прибульці з нами — лиха не буде. Тож будемо просити їх залишитися з нами!

— Так, так, будемо просити! — залунали голоси з усіх боків. Вождь обернувся до гостей і, схилившись, вимовив:

— Білі люди, посланці богів, народ онкілонів просить вас залишитися жити з ним. Ви врятуєте онкілонів від лиха. Ми дамо вам усе, що ви хочете — краще житло, багато їжі, теплий одяг, коли настане зима, найкращих жінок, — щоб ви не відчували потреби ні в чому. Ви будете жити як наші вожді.

— Усе, усе дамо вам, тільки лишайтеся з нами! — повторив хор чоловічих і жіночих голосів, і з усіх боків до гостей благально потяглися руки.

Горюнов підвівся і відповів:

— Добре, ми згодні залишитися у вас як ваші гості, поки ви самі нас не відпустите. Але ми хочемо оглянути всю вашу землю, і ви маєте показати її нам.

Горохов переклав ці слова й крики радості оголосили землянку. Вождь удруге схилився перед гостями й потис руку кожному з них, спочатку прикладаючи свою руку до лоба й серця, що означало, як вони дізналися пізніше, «від чистого серця й без затаєних думок». Потім він сказав:

— Скоро в нас буде весняне свято, на якому зберуться всі молоді жінки й дівчата племені, і ви зможете, якщо захочете, обрати собі дружин. Ви залишили своїх жінок там, далеко, — він махнув рукою на південь, — а жити чоловікові без жінки нудно.

— От ми й у женихи потрапили! — засміявся Горохов.

— Але це дуже обмежить нашу свободу! — зауважив Горюнов.

— Ну, там видно буде! — філософськи підсумував Ордин.

Священний камінь

Коли онкілони, які шумно висловлювали свою радість щодо згоди чужинців залишитися в них, трохи заспокоїлися, а жінки знову розклали багаття, Амнундак звернувся до гостей:

— Ви сказали, що хочете оглянути всю нашу землю. А чи знаєте ви, що це небезпечно? У лісах живуть різні хижі звірі.

— Ми їх не боїмося — наші блискавки поразять кожного хижака перш, ніж він нападе на нас, — почув він у відповідь.

— Крім хижих звірів у лісах живуть погані люди, набагато небезпечніші, ніж звірі.

— Це цікаво! — сказав Ордин товаришам. А Горохов запитав:

— Що це, теж онкілони? Чому вони небезпечні?

— Ні, це не онкілони. Це дикі люди, й ми постійно воюємо з ними. Вони дуже сильні, й сам на сам ми не можемо боротися з ними. Ми називаємо їх «вампу», що означає «голі люди».

— Де ж вони живуть?

— Вони живуть далі, на схід від нашої землі. Вони ховаються в лісах, нападають іноді на наші оселі, коли воїни на полюванні, і вбивають старих і дітей, а жінок забирають. Ми дуже боїмося їх. І ви з ними не справитесь, якщо вони нападуть на вас із засідки з великими дрючками, списами й ножами.

— Невже їх так багато?

— Ми не знаємо, скільки. Коли наші предки прийшли в цю землю, вона вся була заселена цими дикими людьми. З ними довго воювали й витіснили їх на схід.

— У них теж є оселі?

— Ні, вони живуть узимку в печерах, а влітку на деревах, як птахи в гніздах…

— Ось чиї сліди ми бачили під час минулої екскурсії! — зауважив Горюнов.

— У них є живі боги, величезні й дуже злі, — продовжував Амнундак, — вони приносять їм жертви.

— Які такі боги?

— Чи бачили ви на нашій землі великого звіра з рогами на морді?

— А, носорога! Так, бачили.

— Їх боги ще набагато більші. Але замість рогу в них на голові п’ята нога або рука, довга й гнучка. Цією ногою звір ламає ліс, хапає людей, кидає їх на землю й топче іншими ногами.

— От так звір! — здивувався Горохов.

— У цього звіра з пащі стирчать два довгих білих зуба, як ікла у ведмедя, але набагато довші й товщі.

— Очевидно, це слони! — здогадався Горюнов.

— А чи не мамонт це? — припустив Ордин. — Слонам на півночі не місце. Чи є в нього шерсть? — звернувся він через Горохова до вождя.

— Так, він волохатий, шерсть на ньому червона.

— Невже в мамонтів шерсть була червоною? — дивувався Костяков. — Я вважав, судячи з малюнків, що вона була чорною.

— Це неправильно, — зауважив Ордин. — На трупах, знайдених у Сибіру, шерсть була червоно-бура або руда. Та невже вампу вдалося приручити мамонтів?

— Цими зубами, — продовжував вождь, — звір риє землю й добуває коріння, яке з’їдає, а взимку згрібає сніг, щоб знайти траву. Ці зуби нам дуже потрібні, ми робимо з них найкращі ножі, списи, стріли. Але нам рідко вдається вбити цього звіра: дикі люди ретельно стережуть своїх богів.

— Тим цікавіше познайомитися з вампу і з їхніми свійськими мамонтами! — вигукнув Горюнов.

— Я все розповів вам, — закінчив Амнундак. — Ви знаєте тепер, що вам одним до диких людей іти не можна. Вони вб’ють і з’їдять вас, а для онкілонів почнуться нещастя. Ми оберігатимемо вас; усі воїни підуть із вами до диких людей. Ми почнемо велику війну, щоб їх знищити. Ваші блискавки допоможуть нам убивати вампу та їх богів.

— Каральна експедиція, — засміявся Ордин, — і ми в ролі катів! Не дуже втішно.

Але онкілонам слова вождя припали до серця. Вони, мабуть, мали вагомі підстави, щоб так ненавидіти вампу. Такі люті сусіди, звичайно, не могли бути приємними мирному племені, яке пішло з материка через війни.

Вичерпавши тему з вампу, Амнундак заявив, що час приготувати гостям місце для ночівлі. У скошеній частині