Читати книгу - "Земля Санникова"

землянки навпроти входу, яку займав він із сім’єю, жінки очистили половину, розіслали на землі оленячі й ведмежі шкури і поклали навіть подушки — валики зі шкіри, набиті оленячою шерстю. Цю половину відгородили від тієї, що залишилася для сім’ї вождя, розставивши в ряд скриньки з домашнім скарбом, й Амнундак запропонував гостям лягати спати. У двох інших, бокових частинах землянки онкілони вже вкладалися; чоловіки роздягалися догола й складали одяг у головах, а зброю коло себе. Один воїн залишився на варті біля входу, а троє лягли, не роздягаючись, біля багаття і в проході, щоб змінювати його по черзі. Вартовий підтримував вогонь, який зігрівав землянку, і час від часу виходив надвір за дровами. Мінялися також воїни, які пильнували оленяче стадо на галявині й перегукувалися одне з одним.

Ніч минула спокійно. Онкілони почали прокидатися на світанку. Найпершими піднялися жінки, посилили вогонь і почали смажити м’ясо та розжарювати камені для приготування юшки; інші побігли доїти оленів і для цього одягалися, бо надворі було прохолодно. Вони надягали своєрідний шкіряний одяг, у якому панталони було з’єднано з курткою в єдине ціле з великим розрізом на грудях. Жінка спочатку просовувала йоги, а потім швидко піднімала одяг на тулуб і засовувала руки в короткі рукави. Повернувшись до землянки, вона легким рухом спускала куртку — і весь одяг зісковзував до ніг.

Мандрівники, лежачи на своїх шкурах, зацікавлено спостерігали, як швидко й легко одягалися й роздягалися жінки і як майже голі поралися біля вогню, що яскраво освітлював їхні смагляві тіла.

Мандрівники звернули увагу на те, що молоді жінки й дівчата, яких легко було відрізнити від перших за їхніми чотирма косами, дивляться часто в їхній бік, шепочуться й хихикають. Легко було здогадатися, що красунь цікавить питання, на кому з них зупинять свій вибір могутні чужоземці, коли вони стануть брати собі дружин на весняному святі.

Горохов підслухав, що онкілонок найбільше цікавили густі вуса й бороди трьох його товаришів та їхня світла шкіра. В онкілонів рослинності на обличчі майже не було, тільки в старих виростали рідкі вуса й тоненька борідка. Горохов, як якут, у цьому був схожий на онкілонів і мав таку ж смагляву шкіру, тож він онкілонок не приваблював.

Поки жінки поралися, чоловіки, не кваплячись, одягалися, потім оглядали свою зброю. То з одного, то з іншого кутка землянки долітали дитячі голоси, іноді плач немовляти, на який спішила та чи інша з жінок, щоб нагодувати його груддю.

Мало-помалу всі піднялися. І почався сніданок із тим самим одноманітним меню — смаженим і вареним м’ясом, тільки замість холодного молока з бурдюка дали гаряче, розбавлене водою й злегка заправлене борошном із водяних горіхів, щось на зразок юшки, в якій плавали маленькі шматки підсмаженого сала. Юшка виявилася досить смачною.

За сніданком спитали вождя, скільки років онкілони живуть на Землі Санникова. Мандрівники вже знали, що цей народ неписьменний й усі відомості про життя предків передаються у вигляді переказів від покоління до покоління, можливо, прикрашені вимислом. Але виявилося, що примітивний літопис онкілони мають.

— Понад чотириста років, — відповів Амнундак, трохи подумавши. — Якщо хочете знати точно, то підемо зараз до шамана; біля його оселі є камінь, на якому кожний рік відмічено.

Після сніданку мандрівники в супроводі вождя й десятка озброєних воїнів вирушили широкою стежкою через ліс на захід. Дорогою Амнундак показав гостям уміло сховану пастку на стежці — квадратну яму завглибшки більш як два метри, перекриту тонкими жердинами, гілками й старим листям. У такі пастки зрідка потрапляли бики, коні й навіть носороги, яких онкілони добивали списами й стрілами.

— Таких пасток дуже багато на звіриних стежках нашої землі, і ви можете теж потрапити в них, якщо ходитимете без провідника, — застеріг вождь.

— Попереду нас, — заперечив Горюнов, — завжди біжить собака, який розумніший за носорога й бика; він зупиниться перед пасткою й викаже нам її.

— Онкілонам собаки були б дуже корисні, — зауважив Ордин, — і для полювання, і для охорони житла, і під час війни з дикими людьми.

— От ваші собаки розплодяться у нас, і за кілька років ми матимемо сторожів! — сказав Амнундак із такою впевненістю, що співрозмовникам залишилося тільки перезирнутися з посмішкою.

Незабаром звернули з великої стежки вбік і вийшли на невелику галявину з оселею шамана; вона була схожа на землянку вождя, але набагато менша, бо шаман жив тільки з одним учнем і старою жінкою, яка готувала їжу.

Шаман, очевидно вже попереджений про відвідини, чекав на гостей біля порога землянки й повів їх на почесні місця навпроти входу. Внутрішність оселі була схожа на своєрідний анатомічний музей: на чотирьох стовпах, на поперечинах і під схилом бокових стін біліли черепи жертовних оленів, биків, коней, а над почесним місцем красувався череп носорога з величезним рогом.

Як тільки гості сіли, стара подала частування, яке складалося з вареного мозку, язика й губів жертовного оленя, якого чужоземці вбили напередодні своїми блискавками. Ці ласі частини жертовних тварин завжди діставалися шаманові, як служителеві божества.

Дізнавшись від Амнундака бажання гостей подивитися камінь, на якому записані роки життя онкілонів, шаман після сніданку повів їх далі на захід. Стежка незабаром вивела на окраїнну улоговину. І тут здіймалася висока, неприступна стіна того ж чорного базальту, вершина якої ховалася в хмарах, що низько висіли цього дня над улоговиною. Біля підніжжя урвища, як і в інших місцях, лежали розсипи й брили вкритих лишаями каменів, що впали зверху. Серед них виділялася величезна брила в кілька сотень тонн вагою. Простір навколо неї було розчищено від каміння і вирівняно у вигляді широкого кола. Перед цією брилою молилися й приносили жертви. Кістки жертовних тварин лежали грядою вздовж підніжжя брили, оточуючи чорний камінь зловісною білою смугою.

— Цей камінь, — пояснив Амнундак, — упав із неба у рік приходу наших предків на цю землю. Тому ми пошановуємо його, як дар богів. Кожного разу, коли після зимової ночі сонце вперше з’являється нам, тут здійснюється велике моління й приноситься жертва. Шаман відмічає цю подію рискою на камені. Тому ви можете полічити, скільки років ми вже живемо тут.

Він підвів своїх гостей до південного дуже гладкого боку брили, на якій виднілися висічені твердим знаряддям невеликі вертикальні риски, кожна десята була набагато довшою, тож легко було полічити їх. Виявилося, що онкілони провели на Землі Санникова вже чотириста двадцять чотири роки.

— Коли Амнундак сказав, що цей камінь упав із неба, — зауважив напівголосно Ордин, — я подумав, що це величезний метеорит, і дуже зацікавився цим.