Читати книгу - "Девід Копперфілд"

Ось я знову сиджу за партою сонного літнього вечора. Гамір і дзижчання лунають навколо мене, немов то не хлопці, а рій великих синіх шпанських мух. Мене переслідує теплий сморід волячого жиру (ми обідали годину чи дві тому), голова моя важка, немов свинцем налита. Цілий світ віддав би я за те, щоб поспати. Сиджу, вп'явши очі в містера Крікля, глипаючи на нього, мов совеня. Коли сон перемагає мене на хвилину, то й крізь дрімоту він маячить переді мною, розліновуючи зошити, тим часом він тихенько підходить ззаду і повертає мене до дійсності, лишивши червону смугу на моїй спині.

Ось я на майданчику, він ще стоїть перед моїми очами, хоч я його і не бачу. Замість нього я стежу за вікном неподалік від мене, за яким, я знаю напевно, він зараз обідає. Щойно у вікні він покаже своє обличчя — моє виразить благання і покірність. Щойно він подивиться крізь скло — найзухваліший хлопець (крім Стірфорса) вмить перерве свій регіт і прийме задумливий вигляд. Одного разу Тредльс (найбільший невдаха у світі) ненароком розбив те вікно м’ячем. Я й тепер здригаюся від жаху, що охопив мене, коли я це побачив і відчув, як м’яч приземлився на священну голову містера Крікля.

Бідолашний Тредльс! У своєму тісному блакитному костюмі, що перетворював його руки на німецькі ковбаски чи рулети із джемом, він був найсмішнішим і найжалюгіднішим з хлопців. Його зав­жди сікли палицею — мені здається, це відбувалося щодня, окрім одного святкового понеділка, коли його відлупцювали лінійкою по руках. Щодня він збирався написати про це дядькові, але так ніколи цього й не зробив. На короткий час він схиляв голову на парту, але ще до того, як сльози висихали на його очах, він якимось чином веселішав і знов починав сміятися та розмальовувати скелетами свою грифельну дошку. Спочатку я дивувався, яку втіху знаходив Тредльс у малюванні скелетів, і деякий час дивився на нього, як на богомольця, що нагадує собі цими символами смерті, що биття не триватиме довіку. Але, мабуть, він удався до цього мистецтва тільки тому, що скелети малювати було легко й вони не мали складних рис.

Він був дуже благородний, цей Тредльс, і вважав священним обов'язком усіх хлопців стояти один за одного. Було кілька випадків, коли він страждав через це, особливо одного разу, коли Стірфорс розсміявся в церкві, а бідл[5] вирішив, що це Тредльс, і вивів його геть. Ще й тепер бачу його такого, яким він тоді йшов у карцер, зневажений всією парафією. Він так і не назвав справжнього винуватця, хоч був побитий і ув'язнений на такий довгий час, що вийшов з карцеру з цілим кладовищем скелетів, які заполонили весь його латинський словник. Але він дістав за це свою винагороду. Стірфорс оголосив, що Тредльс не ябедник, і ми всі оцінили це як найвищу похвалу. Щодо мене, то я згодився би витерпіти будь-яке катування (хоч був не такий хоробрий, як Тредльс, і значно молодший), аби отримати таку компенсацію.

Однією з найбільших насолод у моєму житті було бачити, як Стірфорс йде до церкви попереду нас, до руки рука із міс Крікль. Я не вважав міс Крікль такою ж гарною, як маленька Ем’лі, і не любив її (не насмілювався), але вважав її дівчиною надзвичайно привабливої зовнішності і неперевершеної елегантності. Коли Стірфорс у білих штанях ніс за нею її парасольку, я відчував гордість, що знайомий з ним, і вважав, що міс Крікль повинна обожнювати його всім серцем. Містер Шарп і містер Мелл обидва були для мене визначні особи, але Стірфорс був перед ними, наче сонце перед двома зорями.

Стірфорс все ще опікувався мною і виявився дуже корисним другом, бо ніхто не насмілювався дражнити того, кому він зробив честь своєю підтримкою. Він не міг (у всякому разі, не робив цього) захистити мене від містера Крікля, який дуже суворо ставився до мене. Але коли мені перепадало більше, ніж зазвичай, він зав­жди казав, що мені бракує трохи його сміливості і що він сам цього не стерпів би. Я відчував, що таким чином він підбадьорював мене і вважав це люб'язністю зі свого боку.

Одна-єдина користь мені була з суворості містера Крікля: коли він проходив повз лаву, на якій я сидів, і хотів мимохідь хляснути мене батогом, йому щоразу заважав плакат на моїй спині; тому плакат незабаром зняли, і більше я його не бачив.

Випадкова обставина зміцнила дружбу між Стірфорсом і мною; обставина ця сповнювала мене великою гордістю і задоволенням, хоч іноді призводила до незручностей. Це трапилось якось, коли він зробив мені честь розмовляти зі мною на майданчику для ігор. Я насмілився зазначити, що щось чи хтось — я забув, що саме, — нагадувало щось чи когось з книжки «Перегрін Піккль». Тоді він не сказав нічого, але вночі, коли я лягав спати, спитав, чи є в мене та книжка.

Я відповів, що немає, і пояснив, яким чином прочитав її. Розповів і про інші книжки, про які вже говорив раніше.

— А ти їх пам'ятаєш? — спитав Стірфорс.

— Авжеж, — відповів я.

Пам'ять у мене була добра, і мені здавалось, я пам'ятаю їх відмінно.

— Так от що я тобі скажу, юний Копперфілде, — сказав Стірфорс, — ти їх розповіси мені. Я не можу засинати рано ввечері та зазвичай прокидаюся трохи зарано вранці. Ми їх пройдемо одну по одній. Влаштуємо з цього щось на зразок арабських ночей.

Така пропозиція дуже лестила мені, тож ми почали здійснювати її цього ж вечора. Як спотворював я героїв своїх улюблених авторів, переказуючи їхні твори, — цього я неспроможний сказати, та й знати не хотів би. Але я плекав глибоку віру в них і, як мені здається, розповідав просто і серйозно; такі якості я зберіг ще надовго.

Ці арабські ночі мали й негативну сторону: часто мені страшенно хотілося спати вночі або не було настрою продовжувати оповідання — тоді це була важка робота, але доводилося робити її, бо, звичайно, я не міг собі дозволити розчарувати чи розгнівати Стірфорса. А вранці, коли я охоче поспав би ще годинку, як важко було прокидатися, мов тій султанші Шехерезаді, і провадити довгу оповідь, доки не задзвонить дзвоник. Але Стірфорс був хлопець наполегливий.

До того ж він за це пояснював мені й арифметику, і граматику, і всі важкі уроки. Отже, я не втратив на цьому обміні. Проте, мушу віддати собі належне, мене не спонукали жодні егоїстичні мотиви чи страх перед ним. Я обожнював і любив його, сама його похвала була достатньою нагородою. Серце мені болить і тепер, як згадаю ці дрібниці.

Стірфорс теж уважно ставився до мене. В одному випадку він виявив свою уважність способом трохи, мабуть, дратівливим для бідолашного Тредльса та інших хлопців. Обіцяний лист від Пеготті — який то втішний був лист! — прибув за кілька тижнів