Читати книгу - "Безчестя"

«Тут було троє чоловіків, — каже Люсі, — точніше, двоє чоловіків і хлопець». Обдуривши їх, чоловіки потрапили до будинку, украли (вона перелічує вкрадене) гроші, одяг, телевізор, CD-програвач, гвинтівку з набоями. Коли батько спробував протистояти їм, вони побили його, облили спиртом і спробували підпалити. Потім вони застрелили собак і вкрали батькову машину. Люсі описала чоловіків і їхній одяг, описала машину.

Розповідаючи, Люсі ні на мить не відвела погляду від його обличчя, наче черпала з нього силу або пропонувала йому заперечити свої слова.

Один з офіцерів поцікавився:

— Скільки часу все це тривало?

— Двадцять чи тридцять хвилин, — відповіла донька. І він, і вона знали, що це неправда. Це тривало значно довше. На скільки довше?

На стільки, скільки знадобилося чоловікам, аби завершити свої справи з господинею.

Однак він не перериває її. Тут теж справа в байдужості: він майже не слухає, як вона розповідає історію. Слова починають набувати форми, яка ще минулої ночі зависла десь над межею пам’яті. «Двох бабць в нужнику зачинили. Весь тиждень вони там сиділи. Не знали те, де вони, люди». Зачинили в нужнику, а самі скористалися його донькою. Пісенька з дитинства повернулася, щоб презирливо посваритися на нього пальцем. «О Господи, що тепер буде?»[55] Секрет Люсі та його безчестя.

Поліціянти обережно обходять будинок, вивчаючи його. Ані крові, ані перекинутих меблів. Безлад на кухні вже прибрали (Люсі? Коли?). Позаду дверей вбиральні лежать два використаних сірники, офіцери їх навіть не помічають.

На двоспальному ліжку Люсі немає постільної білизни. «Місце злочину», — думає він; і, наче прочитавши його думки, поліціянти, минаючи його, відводять погляди.

Зимовий ранок у мовчазному будинку, ні більше, ні менше.

— Приїде детектив і зніме відбитки пальців, — кажуть офіцери на прощання. — Намагайтеся ні до чого не торкатися. Якщо згадаєте ще щось із украденого, зателефонуйте нам до відділку.

Щойно вони їдуть геть, як з’являється телефонний майстер, а потім старий Еттінґер. Він похмуро зауважує з приводу відсутності Петруса: «Жодному з них не можна вірити». Обіцяє прислати хлопця, котрий відремонтує «комбі».

Раніше він бачив, як, зачувши слово «хлопець», Люсі вибухала від гніву. Тепер вона не реагує.

Він проводжає Еттінґера до дверей.

— Бідолашна Люсі, — каже старий. — Їй, мабуть, кепсько. Але могло бути гірше.

— Правда? Чому?

— Вони могли забрати її з собою.

Від цієї думки він одразу заводиться. А Еттінґер не дурень.

Нарешті вони з Люсі залишаються наодинці.

— Я поховаю собак, якщо ти покажеш мені де, — пропонує він. — Що ти збираєшся казати власникам?

— Скажу їм правду.

— Страховки вистачить, аби покрити витрати?

— Не знаю. Не знаю, чи страхові умови передбачають різанину. Я дізнаюся.

Пауза.

— Люсі, чому ти не розповідаєш усієї правди?

— Я розповіла всю правду. Уся правда — це те, що я їм розповіла.

Він із сумнівом хитає головою.

— Я переконаний, що ти маєш свої причини, але чи певна ти в ширшому розумінні, що це найкращий вихід?

Вона не відповідає, а він поки що не тисне на неї. Проте думками повертається до трьох зловмисників, трьох загарбників, чоловіків, котрих він, імовірно, більше ніколи не побачить, та все ж тепер вони — частина його життя і життя його доньки. Ці чоловіки перевірятимуть газети, прислухатимуться до чуток. І прочитають, що їх розшукують лише за напад і пограбування, ось і все. Вони збагнуть, що тіло жінки, мов ковдрою, укрите мовчанням. «Застидалася, — казатимуть вони одне одному, — застидалася й не скаже», а потім досхочу нарегочуться, пригадуючи свої подвиги. Чи готова Люсі потішити їх такою перемогою?

Він копає яму там, де сказала Люсі, неподалік від межі. Могилу для шести дорослих собак: навіть попри те, що землю зорали, він витрачає більше години, а коли закінчує, крижі щемлять, руки щемлять, зап’ястя знову болить. Тіла він перевозить на тачці. Пес із раною на шиї досі вишкіряє закривавлені зуби. «Це наче стріляти рибу в діжці», — думає він. Нікчемне, але, мабуть, радісне заняття в країні, де виводять собак, які гарчать, ледве відчувши запах чорної людини. Приємна пообідня робота, п’янка, як будь-яка помста. Він кидає собак одного за одним до ями, а потім засипає її.

Повернувшись, він знаходить Люсі в невеличкій затхлій коморі для продуктів, де вона ставить розкладачку.

— Це для кого? — цікавиться він.

— Для мене.

— А як щодо гостьової кімнати?

— Там попсувалися балки.

— А велика задня кімната?

— Забагато шуму від морозилки.

Неправда. Морозилка в задній кімнаті хіба що муркотить. Люсі не спатиме там через її вміст: тельбухи, кістки, м’ясо для собак, котре більше не знадобиться.

— Переїжджай до моєї кімнати, — каже він, — а я спатиму тут. — І одразу йде геть, аби винести звідти свої речі.

Хіба він і справді хоче переїхати до цієї камери, де в кутку вишикувалися стоси коробок із порожніми банками для закруток, з єдиним крихітним віконцем, що виходить на південь? Якщо привиди ґвалтівників Люсі досі тиняються її спальнею, неодмінно потрібно вижити їх звідти, а не дозволяти влаштовувати там собі прихисток. Тому він несе свої пожитки до кімнати Люсі.

Надходить вечір. Вони не голодні, але їдять. Їжа — це ритуал, а ритуали полегшують життя.

Так м’яко, як тільки вдається, він повертається до свого запитання.

— Люсі, найдорожча моя, чому ти не хочеш розповісти? Це був злочин. Не варто соромитися того, що ти стала жертвою злочину. Ти не обирала цього для себе. Ти — невинна сторона.

Сидячи за столом навпроти нього, Люсі ковтає повітря, збирається з духом, потім знову видихає й хитає головою.

— Можна, я вгадаю? — пропонує він. — Ти намагаєшся мені про щось нагадати?

— Я намагаюся нагадати тобі про що?

— Про те, що відчувають жінки в чоловічих руках.

— Я й близько про це не думаю. Девіде, це не має до тебе жодного стосунку. Ти хочеш знати, чому я не висунула певного звинувачення в поліції. Я розповім тобі, якщо ти погодишся не повертатися до цієї теми. Причина в тому, що, на мою думку, те, що зі мною сталося, стосується тільки особисто мене. В інший час, в іншому місці це можна було б вважати громадською справою. Але тут і сьогодні це не так. Це мої справи й тільки мої.

— А що це за місце таке?

— Це місце — Південна Африка.

— Я не погоджуюся. Я не погоджуюся з тим, що ти робиш. Гадаєш, смиренна оповідь про те, що сталося, може перетворитися на прірву між тобою і фермерами на кшталт Еттінґера? Гадаєш, те, що сталося, було