Читати книгу - "Київська Русь"

можна розраховувати на серйозний успіх, і запропонував вступити у переговори з половцями. Святополк, що керувався не тверезим розрахунком, а емоціями, наполягав на поході. Після довгих суперечок об’єднані дружини “Ярославлих внуков” все-таки виступили проти половців, однак у битві під Треполем зазнали жорстокої поразки. Рятуючись від переслідування, Володимир і Ростислав кинулися до броду через Стугну, але Ростислава затягла стугнинська трясовина.

Поразка на Стугні не тільки поставила у критичне становище жителів ряду південноруських кріпостей, а й відкрила половцям шлях на Київ. У повторній битві на Желяні нашвидку зібрані дружини Святополка знову зазнали поразки. Великий князь із залишками війська втік до Києва. Не сподіваючись оволодіти столицею Русі, половці повернули на південь, де після дев’ятитижневої облоги взяли Торчеськ на річці Рось. Місто спалили, а його жителів забрали в полон.

Події 1093 р. з усією очевидністю показали, що для успішної боротьби з половцями необхідні об’єднані зусилля багатьох князівств. Згоди між князями, однак, не було. У той час як Мономах і Святополк намагались організувати оборону Русі, Олег Святославич вирішив скористатися ситуацією для зведення особистих і династичних рахунків. Він виступив із Тмутаракані на чолі половецьких полчищ на Чернігів. Після нетривалої облоги, в результаті якої було спалено передмістя і монастирі, Олег Святославич оволодів містом. Його союзники половці одержали право на пограбування Чернігівської землі.

Корисливі дії Олега, які призводили до незчисленних страждань руських людей, засуджувалися сучасниками. Дуже образно відображено цей час у “Слові о полку Ігоревім”: “Тогда при Олзѣ Гориславличи, сѣяшется и растяшетъ усобицами, погибашеть жизнь Даждь-Божа внука, въ княжихъ крамолахъ вѣци человѣкомъ скратишась. Тогда по Рускои земли рѣтко ратаевѣ кикахуть, нъ часто врани граяхуть, трупиа себѣ дѣляче”[188].

Оріентація Олега “Гориславича” на половців продовжувалась і після утвердження його на чернігівському столі. Всі спроби залучити його до спільної боротьби з половецькими ханами не приносили успіху. На запрошення прибути до Києва для обговорення заходів, пов’язаних з обороною Русі, чернігівський князь відповів відмовою. Вичерпавши всі мирні засоби, Святополк і Мономах вирішили застосувати силу. Вони виступили на Чернігів і вигнали звідти Олега Святославича. Він втік до Рязані й Мурома, звідки почав боротьбу з синами Мономаха. Розбивши в одному з боїв дружину князя Ростово-Суздальської землі Ізяслава Володимировича, він на короткий час “перея всю землю Муромскую и Ростовьскую и посажа по городамъ и дани нача брати”.

Осліпленого князя Василька везуть у Теребовль. Мініатюра Радзивіллівського літопису

Настільки несподіване посилення чернігівського князя за рахунок волостей сина викликало роздратування Мономаха, і він наказав іншому сину Мстиславу виступити з новгородцями проти Олега. На річці Колокша Мстислав наздогнав відступаючі дружини Олега і завдав їм поразки. Перемога 20-літнього Мономаховича над Олегом Святославичем мала надзвичайно важливе політичне значення, оскільки давала можливість Святополку і Володимиру зібрати нарешті перший об’єднавчий з’їзд князів.

У листопаді 1097 р. князі Святополк, Володимир, Давид Ігорович, Василько Ростиславич, Давид і Олег Святославичі прибули до Любеча “настроение мира”. Знаменитий заклик любецького з’їзду — “почто губимъ Рускую землю, сами на ся котору дѣюще? А половци землю нашу несуть роздно, и ради суть оже межи нами рать”, — здається, дійшов до свідомості його учасників. Князі одноголосно вирішили: “Отселѣ имѣмься во едино серце и съблюдѣмъ Рускую землю, каждо держить очьчину свою”. З’їзд розробив також заходи на випадок невиконання ким-небудь із князів цих рішень: “Аще отселѣ кто на кого вьстанет, то на того будемь вси”[189].

Скупі літописні повідомлення не розкривають самого ходу роботи Любецького з’їзду, але вже наступні події показали, що серед його учасників були і серйозні суперечності. Нерівномірне розподілення волостей, за яким великокняжі володіння звузились до меж Київщини і Туровщини, а Давид Ігорович повинен був поділитися частиною Волині з галицькими Ростиславичами, безумовно, не могло не мати негативних наслідків.

Ініціатором нової усобиці на Русі виступив Давид Ігорович. Повідомивши великого київського князя, що проти нього з боку Мономаха і Василька Ростиславича нібито існує змова, Давид умовив Святополка розправитись з Теребовльським князем, якого запросили до Києва, схопили у палаці Святополка, відвезли до Звенигорода і осліпили.

Небачене до цього злодійство викликало сильний гнів Мономаха та інших князів. Мономаховичі і Святославичі вирішують позбавити Святополка київського столу. Зібравши військо, вони негайно виступили на Київ. Дослідники розцінюють активність Мономаха як спробу самому зайняти великокняжий стіл. Чи так було насправді, сказати важко. Якщо Мономах і мав такі наміри, то йому довелося незабаром від них відмовитися. Київське боярство підтримало Святополка, який уже збирався залишити столицю, а до Мономаха і Святославичі в відправили представницьке посольство на чолі з митрополитом Миколаєм і мачухою Володимира Анною з пропозицією миру. Святополка було врятовано від ізгойства. За умовами мирного договору між Володимиром і Святополком єдиним порушником любецьких рішень визнавався Давид Ігорович, якого врешті позбавили за це міста Володимира.

Таке рішення прийняв новий з’їзд князів, що зібрався під Києвом в Уветичах 14 серпня 1100 р. Він став, по суті, продовженням Любецького з’їзду. Аналогічними були і питання, що розглядалися. У центрі уваги, як і раніше, стояла проблема єдності. Рішення Уветицького з’їзду, що безпосередньо випливало з постанов Любецького, свідчило про перемогу на Русі об’єднавчих тенденцій, про стабілізацію її внутрішнього становища.

Покінчивши з міжкнязівськими чварами, Святополк разом з Володимиром Мономахом починає підготовку до наступу на половців. 1101 р. у Києві, на Золочі, вони скликають черговий з’їзд князів. Основним питанням на ньому була пропозиція половецьких ханів про мир. У тому самому році у задніпровському містечку Саків мир з половцями було укладено, проте він виявився нетривалим. Через два роки, об’єднавши сили семи князів, Святополк з Мономахом виступили на половців. У битві на річці Сутинь (Самара) об’єднані руські дружини здобули блискучу перемогу: 20 половецьких ханів було вбито, одного (хана Белдуя) захопили в полон і стратили. Князям дістались величезні табуни коней, багато різного добра і полонених. Мабуть, найважливішим результатом перемоги руських над половцями 1103 р. було те, що вона дала можливість вивести із Степу печенігів і торків і розселити їх вздовж південних рубежів Русі. У майбутньому вони стануть тим щитом, який першим буде брати на себе удари половців. Очевидно, після цієї перемоги була відновлена і Пороська оборонна лінія, прорвана половцями наприкінці XI ст.

Успішний похід 1103 р. започаткував цілу серію блискучих перемог руських дружин, в результаті яких правобережних половців було відкинуто далеко на південь і значно ослаблено. На черзі стало завдання активізації боротьби з лівобережними половцями, які проривали Посульський оборонний рубіж і здійснювали блискавичні